Замість вступу

Історіографічний дискурс. В українській гуманітаристиці доби незалежності тільки тепер зʼявляється розуміння важливості літуаністичних студій, адже дослідники тривалий час обмежувалися вивченням вітчизняної культурної та релігійної історії поза контекстом ВКЛ, загалом ігноруючи факт багатовікового входження українських земель у склад Литовської держави та їхню інтегрованість у цивілізаційний простір латинського християнства. Частково це повʼязано з домінуванням в українській історіографії концептуальних підходів видатного вченого Михайла Грушевського (1866–1934). Разом зі своїми численними послідовниками він уважав релігійний фактор вторинним чинником української історії, концентруючи увагу на питаннях соціально-економічної та політичної історії¹Найновіша монографічна студія про М. Грушевського та його концепцію історії України належить перу Сергія Плохія: S. Plokhy, Unmaking Imperial Russia: Mykhailo Hrushevsky and the Writing of Ukrainian History. Toronto, Buffalo, London, 2005 (український переклад: С. Плохій, Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського, авториз. перекл. з англ. М. Климчука, Київ, 2011).. Натомість сформована в першій половині XX ст. державницька школа намагалася інтерпретувати Церкву в національних категоріях, не враховуючи її сакрального характеру та оминаючи цілий пласт внутрішнього життя християнської спільноти.

У радянський період українська історична наука, функціонуючи в річищі «прогресивних» і «соціально значущих» тем, назагал перебувала в інтелектуальній самоізоляції та інституційному занепаді. І лише невелика частина вчених, завдяки особливостям «оксамитового тоталітаризму», не втратила високого фахового рівня досліджень²Див. оцінку праць провідних українських дослідників-«медієвістів» радянської доби в: J. Pelenski, «Soviet Ukrainian Historiography after World War II», Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, 1964, № 12 (3), p. 384. Див. також: Я. Ісаєвич, Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст., Київ, 1966; його ж, Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст., Київ, 1972. Дослідження, що проводилися переважно в радянський період, проаналізовані в: Я. Ісаєвич, Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми, Львів, 2002., цілком закономірно зосередившись на історії середньовіччя й археографічному опрацюванні джерел та емпіричних студіях. Парадоксально, але науковці з української діаспори, працюючи у вільному західному світі, після Другої світової війни так само не «вписували» історичну традицію ВКЛ у національний метанаратив, наслідуючи схеми періодизації й методологічні підходи М. Грушевського та державницької школи. Цілковитою противагою цьому націоналізуючому підходові стала науково-археографічна діяльність оо. василіян у Римі впродовж другої половини XX ст.³Титанічні зусилля з публікації ватиканських джерел гідно оцінив: С. М. Плохій, «Від Якова Суші до Атанасія Великого. (Огляд видань римських джерел з історії української церкви)», Український археографічний щорічник, 1993, вип. 2, с. 10–12. Подібний «тотальний підхід» до публікації церковних джерел застосував і звільнений з радянських концтаборів у 1963 р. глава Української Греко-Католицької Церкви кардинал Йосиф Сліпий, який на базі заснованого ним у Римі Українського католицького університету ім. св. Климента Папи видав 14 томів документів «Monumenta Ucrainae historica» (1964–1977), зібраних раніше з ініціативи митрополита Андрея Шептицького⁴Див. про цього ісповідника віри: Й. Сліпий, Спомини, ред. І. Дацько, М. Горяча, 2-ге вид., Львів, Рим, 2014.. Так уперше в історіографії Центрально-Східної Європи обʼєктом вивчення стала вся Київська митрополія словʼянсько-візантійського обряду – від Вільна на півночі й до Херсонеса в Криму на півдні та від Лемківщини й Підляшшя на заході й до Смоленська, Брянська та Слобожанщини на сході.

Із падінням Берлінського муру 1989 р. і розпадом СРСР у 1990–1991 рр. у нових незалежних країнах Центрально-Східної Європи почався т. зв. реабілітаційний період, коли із небуття було повернуто сотні незаслужено забутих та репресованих імен і праць та розпочато пошуки нових методологічних підходів до гуманітарних студій і поступове інтегрування молодих історіографій у західний науковий дискурс. Тоді ж у столиці України – місті Києві, поступово формується наукова школа Наталії Яковенко, яка звернула увагу на соціальну історію, опублікувавши піонерську для того часу монографію про домодерну еліту – боярство (шляхту). Праця стала потужним імпульсом до реінтерпретації ролі ВКЛ в українській історії та зацікавлення дослідників Волинню як унікальним регіоном концентрації руської знаті, що сформувався саме в «литовську добу»⁵Н. Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна, 2-ге вид., перегл. й виправл, Київ, 2008.. У синтезі 1997 р. з новою концепцією історії України, українські землі XIII–XVI ст. розглядаються в межах культурної, політичної та соціально-економічної історії ВКЛ і Польщі як «несхожі пагони [спільного] руського стовбура», литовські князі фігурують як «збирачі руських земель», а Люблінська унія 1569 р. трактується як нагода до першої за декілька століть «зустрічі Русі з Руссю»⁶Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, 2-е вид., переробл. та розшир, Київ, 2005, с. 111, 137–175, 195–207.. Виразніша артикуляція литовської спадщини помітна в узагальнювальній монографії «Україна під татарами і Литвою», надрукованій у багатотомній серії «Україна крізь віки» за авторства Олени Русиної⁷О. Русина, Україна під татарами і Литвою [= Україна крізь віки, т. 6], Київ, 1998, с. 41–312.. Аналізуючи «литовську експансію на українські землі», авторка докладно простежує перипетії церковної політики князів з династії Ґедиміновичів щодо Руської Церкви, внутрішні поділи в Київській митрополії, «унійні змагання XV ст.» та розкриває особливості міжконфесійних взаємин ВКЛ⁸Там само, с. 206–240..

В останнє десятиліття в українській історіографії спростерігаємо значне зацікавлення традиціями ВКЛ. Провідним осередком літуаністики став Інститут історії України Національної академії наук України, де молоде гроно дослідників започаткувало академічне видання «Ukraina Lithuanica: Студії з історії Великого князівства Литовського» (шість випусків за 2010–2021 рр.), що згуртував кращих фахівців з різних міст України, Литви та інших країн. Окрім Києва, літуаністика розвивається і в регіональних музейних та університетських центрах, наприклад, у Дніпрі та Луцьку. Водночас з ініціативи Міністерства закордонних справ Литви й викладачів Віленського університету (Альфредаса Бумблаускаса та Ґенутє Кіркєнє), які залучили до співпраці провідних учених з Білорусі, Литви й України, розпочався проєкт, зорієнтований на популяризацію в українському гуманітарному просторі культурно-історичної спадщини ВКЛ. На сьогодні у видавництві «Балтія-Друк» побачили світ гарно ілюстровані й написані доступною мовою книжки про «литовсько-польську добу 1320–1569 років» та найяскравіших представників тогочасної еліти – князів Вишневецьких, Олельковичів-Слуцьких, Острозьких і Радзивіллів⁹Україна: литовська-польська доба 1320–1569, Київ: Балтія-Друк, 2008; Українське Козацтво і Велике князівство Литовське, Київ: Балтія-Друк, 2014; Князі Вишневецькі, Київ: Балтія-Друк, 2016; Князі Острозькі, Київ: Балтія-Друк, 2014; Князі Радзивіли, Київ: Балтія-Друк, 2012; Князі Олелковичи-Слуцки, Київ: Балтія-Друк, 2017; Епоха Вітовта в історії України: 1387–1430, Київ: Балтія-Друк, 2020. .

Київська митрополія як третій партнер Республіки Обох Народів. Попри помітне зацікавлення історичною спадщиною ВКЛ, створення діяльних осередків літуаністичних студій, появу нових праць широкої тематичної палітри про «литовську добу» XIV–XVI ст., інтеграція цього періоду в історіографічний канон як невідʼємної складової національного метанаративу відбувається повільно. Сучасним дослідженням в Україні (як, зрештою, в Білорусі, Литві, Польщі та Росії) виразно бракує концептуального підходу. Йдеться передовсім про відсутність цілісного й контекстуального представлення механізмів самоорганізації та функціонування руського (українсько-білоруського) соціуму в межах ВКЛ, а також його взаємодії з великокняжою владою, міським самоврядуванням, місцевими органами адміністрації, структурами Римо-Католицької Церкви та, ширше, домінуючою латинською культурою. Інше істотне питання стосується інституційних форм самоорганізації русинів, котрі в «довгому триванні» забезпечили збереження своєї етноконфесійної тотожності, що створило передумови для формування в XIX–XX ст. модерних політичних націй у Центрально-Східній Європі¹⁰Див. також найновіше дослідження з цієї проблематики: S. Plokhy, The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine, and Belorus, Cambridge (Mass.), 2006 (білоруський переклад: С. Плахій, «Рускі Вавілон». Дамадерныя ідетичнасці у Расіі, Украіне і Беларусі, 2-е вид., виправл., Смаленск, 2014; україномовна версія: С. Плохій, Походження словʼянських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі, Київ, 2015)..

Емпіричні результати й методологічні засновки спільного литовсько-українського проєкту, що був тематично сфокусований на історії монастиря і храму Пресв. Трійці у Вільні (Вільнюсі) (одному з важливих центрів східнохристиянської традиції й міжкультурної комунікації у ВКЛ й історичній Литві XIV–XIX ст.), уможливлюють принаймні часткову відповідь на ці два ключові питання. Сподіваємося, що так буде започатковано ширшу міждисциплінарну дискусію між вченими Литви, України й інших держав про моделі міжрелігійного діалогу та організацію соціуму в поліконфесійному й багатоетнічному ВКЛ. Маю на увазі два концепти: 1) Київська митрополія як репрезентант «Русі» й захисник прав русинів у середньовічній Литві (середина XIII – середина XVI ст.) та 2) Київська митрополія як третій фактичний, але юридично не визнаний партнер Речі Посполитої Обох Народів після Люблінської унії 1569 р.¹¹Концепт обговорено в: A. Gil, I. Skoczylas, Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: metropolia kijowska w latach 1458–1795, Lublin, Lwów, 2014, с. 36–46.

З огляду на відсутність спільних для духовенства й мирян «своїх» загальнодержавних інституцій, Східна Церква у ВКЛ стала ідеальним індикатором руської ідентичності та захисником «руської старовини»¹²Про поняття старовини в середньовічному суспільстві Литви див.: М. Кром. «„Старина” как категория средневекового менталитета (по материалам Великого княжества Литовского XIV – начала XVII вв.)», Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей, Київ, 1994, т. 3, с. 68–85.. Вона сформувала єдину для русинів регіональну київську (києво-віленську) християнську традицію, основою якої стали:

• словʼянсько-візантійський обряд, що ґрунтувався на східній Літургії та використанні юліанського календаря;
• оригінальне теологічне мислення («київське богословʼя»);
• партикулярне церковне право;
• єдина канонічна територія («географічний ізолят»), що незмінно збігалася з кордонами ВКЛ;
• спільна Sacrum lingua (кодифікована церковнословʼянська мова) і тривале практикування руської («простої») мови (канцелярійної та розмовної);
• усталені соціокультурні практики;
• пам’ять про минуле (літургійна, «історична», культурна);
• політична лояльність до великокняжого двору та державно-правова легітимізація¹³Див. про це детальніше: A. Gil, I. Skoczylas. Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim, с. 123–135..

Завдяки цим формотворчим елементам постала своєрідна система цінностей – києворуський етос, кодифіковані взірці якого спочатку централізовано утверджувались із Києва – духовного центру східного християнства, а від XIV ст. – переважно з Галича, Новгородка й Вільна (↑). У збереженні та поширенні всіх цих характеристик була зацікавлена насамперед тогочасна руська еліта – єрархія, монахи, духовенство, бояри (шляхта) й міський патриціат¹⁴Під дещо іншим кутом зору подібні міркування про джерела формування ранньомодерної тотожності в русинів та роль у цьому церковних структур висловлює: F. Sysyn, «Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620–1690», Harvard Ukrainian Studies, 1986, nr. 10 (3–4), р. 393–423.. Опираючись на адміністративно-територіальний устрій єпархій Київської митрополії, на різних рівнях (від митрополичого двору у Вільні до сільської парафії на Смоленщині) русини могли декларувати свою культурну й релігійну програму на Головному Литовському трибуналі, шляхетських сеймах та провінційних і єпархіяльних соборах, захищати права та привілеї «нації руської» в духовних і світських судах, реалізовувати свої соціокультурні потреби в діяльності церковних братств, ремісничих цехів, різноманітних харитативних установ, у шкільництві тощо. За умов конфесійних, політичних і станових поділів саме церковні структури дали змогу зберегти єдність руської культури, долучившись на теренах ВКЛ до творення протонаціональної самосвідомості сучасних білорусів, українців та, частково, латишів, литовців, поляків і росіян.
 

Ігор Скочилияс