Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Витоки міста Вільна оповиті барвистими легендами. Литовські літописи XVI ст. оповідають, що великий князь литовський Гедимін (1316–1341 рр.) збудував Віленський замок на високій горі, на якій він уві сні побачив залізного вовка¹Полное собрание русских летописей, т. 35: Летописи белорусско-литовские, сост. Н. Н. Улащик, Москва: Наука, 1980, с. 92, 153, 180–181, 201, 222.. Цей сон відвідав володаря в долині Швентараґіса, біля гирла річки Вільня, місця спалення перших великих литовських князів. Така незвична локація для ночівлі була обрана тому, що того дня Гедимін забарився на тривалому полюванні й повертатися до тодішньої столиці, Старого Тракаю, вже було запізно. Сон був не з найприємніших, бо вовк, що з’явився в ньому, вив наче велетенська вовча зграя. Прокинувшись, князь зрозумів, що це було віще видіння. Володареві Литви жрець Ліздейка роз’яснив побачене: залізний вовк означає, що тут буде закладено столицю, а вовче виття – знак того, що слава про неї лунатиме широко по всьому світу. Правитель негайно звелів спорудити на цьому місці замок, оголосивши новопостале міське поселення своєю столицею. Місто розташовувалось у вже згаданій долині поблизу злиття річок Неріс (Вілії) і Вільні – від останньої й виникла назва Вільно.

У цьому переказі Гедимін діє як культурний герой (деміург), що творить нову політичну та соціальну реальність. Зазвичай легенди не мають нічого спільного або мають його дуже мало з т. зв. справжньою історією. Проте деякі мотиви цієї оповіді суголосні з результатами історичних і археологічних досліджень. Зокрема, у писемних джерелах Вільно уперше фігурує саме в листах Гедиміна від 1323 р., і саме цей рік вважається приблизною датою заснування столичного міста²Chartularium Lithuaniae res gestas magni ducis Gedeminne illustrans. Gedimino laiškai, сост. S. C. Rowell, Vilnius: Vaga, 2003, p. 48 (nr. 16).. Згідно з легендою, місцевість, у якій відбувалося княже полювання, була незаселеною, там існувало лише місце для спалення та поховання перших князів Литви. Натомість археологічні розкопки показують, що на сучасній горі Гедиміна ще з перших століть нашої ери жила нечисленна громада балтійського племені, але до самої середини XIII ст. це поселення нічим не відрізнялося від інших, заснованих на довколишніх городищах, – ні кількістю мешканців, ні багатством знарядь і т. п. Можна стверджувати, що до самої середини XIII ст. територія сучасного середмістя Вільна була малозалюдненою³Kęstutis Katalynas, Vilniaus plėtra XIV–XVII a., Vilnius: Diemedis, 2006, p. 23–58; Gediminas Vaitkevičius, Vilniaus įkūrimas (серія: Vilniaus sąsiuviniai, t. 1), Vilnius: Lietuvos nacionalinis muziejus, 2010, p. 56–57.. Застосовуючи шкалу історії Європи, важко повірити, що місце, де нині бурхливо відбувається соціальне, політичне, культурне, розважальне і – не на останньому місці – релігійне життя всієї Литви, ледве 800 років тому по суті було всього лиш пусткою. Те, що за відносно короткий проміжок часу, вже у другій половині XIII ст. – на початку XIV ст., тут виникає столиця великої на той час держави, – є насамперед заслугою її правителів. Імовірно, що одним з великокняжих дворів Вільно стало ще за часів великого литовського князя Тройдена (1268–1282 рр.)⁴Artūras Dubonis, Traidenis: monarcho valdžios atkūrimas Lietuvoje, 1268–1282, Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2009, p. 171.. За правління родоначальників династії Гедиміновичів у Вільні, на місці нинішнього палацу володарів Литви, було розпочато зведення першого в цій державі мурованого замку (1284–1293 рр.)⁵Oksana Valionienė, Viduramžių Vilnius. Erdvės evoliucija (XIII a. vidurys – XVI a. pirmas ketvirtis), Vilnius: Lietuvos istorijos institutas, 2019, p. 73, 135–138.. Наприкінці XIII ст. Гедимінів попередник і брат, великий князь литовський Вітовт (1295–1316 рр.) спорудив на вже названій горі потужний дерев’яний замок. У добу Гедиміна мурований Віленський замок і далі розбудовували, але ще більшу славу цьому представникові княжої династії принесло те, що він запросив до своєї столиці ремісників-християн, хоча сам був язичником⁶S. C. Rowell, Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345, Cambridge: Cambridge University Press, 1994, p. 72–73..

Політика зміцнення господарства держави, яку провадив володар Литви Гедимін, приваблювала до міста і католицьких, і православних ремісників, а також купців і, звісно, духовенство. Початки оселення католиків у Вільні фіксує легенда про віленських мучеників-францисканців, яка поширилась у 20–30-х роках XVI ст.⁷Детальніше див.: Darius Baronas, Vilniaus pranciškonų kankiniai ir jų kultas XIV–XX a., Vilnius: Aidai, 2010. Про появу православних у цьому місті дізнаємося з опису мучеництва трьох віленських святих Антонія, Йоана та Євстафія⁸Більше див.: Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija, Vilnius: Aidai, 2000.. Цей текст з кінця XIV ст., написаний церковнослов’янською мовою, але його безпосереднім попередником, вірогідно, був грецькомовний варіант. Вивчення обставин цього опису свідчить, що в ньому відображено інформацію, зібрану людьми з оточення митрополита київського і всієї Русі Кипріяна (1375–1406 рр.) у тих сучасників трьох віленських мучеників, які мешкали у Вільні. Запис відомостей уже невдовзі після мучеництва (датується 1347 р.) надає описові мучеництва статусу історичного документа. Безперечно, наївно було б думати, що це своєрідний репортаж із місця події, проте сама фабула, як і всі драма, що розгорнулася між великим литовським князем Ольґердом (1345–1377 рр.) та трьома його придворними, а згодом мучениками свв. Антонієм, Йоаном і Євстафієм – має реальну основу. Нас у цьому контексті найбільше цікавить те, що в описі мучеництва сказано про місце, де постав храм Пресв. Трійці (іл. 1, 2).

Мучеництво як монахів францисканців, так і православних було зумовлене не загальним переслідуванням християн, а особливими обставинами. Майбутні святі належали до найближчого оточення Ольґерда, де вимоги послуху, вірності, солідарності й навіть групового конформізму були значно суворішими, ніж щодо пересічних людей. Християн за їхнє віросповідання в язичницькій Литві не переслідували, якщо вони не порушували меж, встановлених великим князем, неоскверняли язичницької релігії, не кидали вмотивованих своєю вірою викликів владі володаря. Прийнявши християнство, придворні Ольґерда Антоній і Йоан почали дотримуватися віросповідних звичаїв: постити, відрощувати довге волосся і не голити бороди. Зміна їхнього способу життя спричинила конфлікт лише тоді, коли під час спільного бенкету вони відмовилися споживати м’ясо, оскільки в той період тривав піст. Така відмова була сприйнята як відверта непокора правителеві, і врешті-решт все закінчилося смертною карою через повішення – спершу Антонія (14 січня), а пізніше і його брата Йоана (24 квітня). Сюжет мучеництва наймолодшого з трьох святих Євстафія, по суті, аналогічний: коли змінилася його зовнішність, це викликало підозру у князя, що, можливо, ще один з його придворних став християнином. Небажання Євстахія їсти м’ясо у дні посту мало для нього трагічні наслідки: дуже жорстокі тортури та смерть через повішення на дереві (13 грудня). Отже, доходимо висновку, що причина мучеництва трьох віленських мучеників була спільна – конфлікт між вірністю великому князю і небесному Володарю.

Сама драма відбувалася найімовірніше, у Віленському замку, але її кульмінація – жертвування життя заради Христа – звершилася на пагорбі, за яким пізніше закріпилася назва Святотроїцької гори. За Ольґерда цей пагорб був поодалік від тодішнього центру міста – замкового комплексу, і саме тут виконували смертні вироки. Перше чудо, зафіксоване в легенді про трьох віленських мучеників полягало в тому, що після повішання Антонія та Йоана, в цьому місці більше ніколи нікого не страчували. Таким чином місце, освячене смертю мучеників, мовби звільнилося від язичницької влади. Де загинув третій мученик Євстафій, невідомо, але і його супроводжувало чудо: до тіла повішеного на дереві святого не торкнувся жоден звір чи птах. Через три дні «[вірою] новоосвітлені сини мученика чесні його мощі вночі зняли і потайки, з деякими віруючими протягом трьох днів подорожуючи, з пошаною поховали разом з раніше нареченими святими мучениками». «Сини мученика» – це натяк на синів великого князя Ольґерда від першого шлюбу, які прийняли православ’я. Їхня солідарність з іншими православними свідчить про те, що іноді солідарність заради спільної віри є важливішою від вірності своєму батькові⁹Іншими мовами див.: Дариус Баронас, «По поводу литературной истории Мучения трёх виленских мучеников», Krakowsko–Wileńskie studia sławistyczne, 2001, t. 3, p. 73–98; Darius Baronas, «The Three Martyrs of Vilnius: A Fourteenth-century Martyrdom and Its Documentary Sources», Analecta Bollandiana, 2004, t. 122, nr. 1, p. 83–134; Darius Baronas, «Byzantium and Lithuania: North and South Look at Each Other», in: Byzantium, New Peoples, New Powers: The Byzantino-Slav Contact Zone, from the Ninth to the Fifteenth Century (серія: Byzantina et Slavica Cracoviensia, t. 5), уклад. Miliana Kaimakamova, Maciej Salamon, Małgorzata Smorąg Różycka, Cracow: Towarzystwo Wydawnicze „Historia Iagellonica“, 2007, p. 303–317. (↑).

Із плином століть далека подія 1347 р. стала частиною не лише історії Вільна, а й його легендарною чарівностю. У колективній пам’яті вона залишилася завдяки православній громаді, яка існувала в цьому місті з кінця XIII ст. Завдяки її релігійно-історичній самосвідомості, сьогодні знаємо також про першого неанонімного православного священнослужителя Нестора, який і приготував трьох придворних Ольґерда до подвигу віри – кривавого мучеництва.

Дарюс Баронас