Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Репутація Віленського василіянського монастиря Пресв. Трійці як високоосвіченого середовища сформувалася ще за часів Речі Посполитої. Вона ґрунтувалася насамперед на участі ченців у викладанні та навчанні у т. зв. Collegium Pontifici – папській семінарії або алюмінаті (іл. 1). Станом на 1794 р., з-поміж 46 його насельників 18 осіб перебували в статусі студентів філософії та теології цього навчального закладу¹ÖNB Wien, Cod. SN–3849; LVIA, f. 515, ap. 15, b. 64, l. 60.. Наприкінці XVIII ст. ректором і професором богословʼя семінарії був чи не найвідоміший віленський василіянин того часу Пасхазій (Лещинський), а професорами його співбрати – Амвросій (Кіріат) (теологія), Навкратій (Заневич) (теологія), Мартим’ян (Стефанович) (філософія)²LVIA, f. 515, ap. 15, b. 5, l. 60.. Від початку XVIII ст. низка василіян навчалася також у Віленській академії³Ina Kažuro, «Bazilijonų vienuolijos ryšiai su Vilniaus universitetu», Lietuvos istorijos studijos, 2018, № 42, p. 29–47. (іл. 2, 3).

У перші десятиліття російського правління монастир продовжив копітку працю з підготовки освічених кадрів. Попри закриття у 1798 р. папської семінарії, загалом сприятливу кон’юнктуру для освітянської діяльності василіян створювали впроваджувані російськими урядовцями проєкти розбудови системи шкільної освіти, які у різних конфігураціях виходили з необхідності якомога ширшого залучення монастирських ресурсів. Вже у 1796 р. генерал-губернатор Микола Рєпнін (1734–1801 рр.) створив Литовську едукаційну комісію, яка обмежила світський характер Віленської академії впливом єпископських капітул. Тоді ж в управління церковним установам було передано низку світських шкіл⁴Daniel Beauvois, Wilno – polska stolica kulturalna zaboru rosyjskiego 1803–1832, tłum. z francuzkiego, Wrocław: Uniwersytet Wrocławski, 2012, s. 28..

Після піднесення у 1803 р. Віленської академії до рангу імператорського університету та створення його навчального округу, розпочався процес залучення монахів до державної системи освіти. Було поновлено роботу василіянської семінарії, яка отримала статус головної при Віленському університеті (іл. 4). На підставі указу імператора Олександра I (1777–1825 рр.) від 27 липня 1807 р. (укладеного за посередництвом міністра народної просвіти Петра Завадовського (1739–1812 рр.)) василіяни мали узяти на себе функцію вчительської корпорації. Уряд визнав «духовне згромадження Базиліанське» й гарантував його «існування лише там, де існують школи, де будуть доми для старих, або школи для новіціату […] з метою його початкової освіти для адміністративних властей. Єдиним місцем для наукової формації Василіян призначався віленський монастир»⁵Marian Radwan, «Bazylianie w zaborze Rosyjskim w latach 1795–1839», in: Nasza Przeszłość, t. 93, 2000, s. 189..

Відтоді жоден з монахів-уніатів не міг провадити навчальну діяльність, якщо не закінчив семінарії при Віленському університеті або у Почаєві та не здобув відповідного кваліфікаційного документа від шкільних властей. Встановлювався 15-ти річний термін мінімального стажу в школі, здобуття якого надавало право обіймати церковні посади. Монахам-учителям було рекомендовано здобувати докторські ступені, особливо претендентам на керівні посади в Чині св. Василія Великого. Переміщення вчителів між закладами здійснювалося духовною владою в порозумінні зі шкільними державними установами. Едукаційним фондом монастиря розпоряджалася церковна влада, але під наглядом урядової адміністрації⁶Ibid., s. 190..

У 1805 р. Пасхазій (Лещинський) писав, що монастир «едукаційно підтримує [василіянську] молодь при Віленському університеті»⁷LVIA, f. 634, ap. 3, b. 253, l. 12.. У Святотроїцьку обитель найчастіше потрапляли найбільш освічені й здібні кандидати, які вже мали попередній навчальний досвід, – спершу в початкових світських училищах, а згодом – після вступу до Василіянського чину – у внутрішніх духовних училищах при різних монастирях, де ченці здобували аналог сьогоднішньої середньої освіти. У монастирі Пресв. Трійці знаходилася численна група монахів з теренів сьогоднішньої України, які оволодівали азами мов (церковнослов’янської, польської та латини), красномовства, математики, географії, богослов’я, церковного уставу й історії у Почаївській обителі та Кременецькому василіянському училищі.

З-поміж 26-ти насельників монастиря протягом 1835–1841 рр., 16 мали досвід навчання у Віленському університеті⁸Ibid., f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 35–116.. Окремі іноки спромоглися здобути у Віленському університеті науковий ступінь доктора (Венедикт (Ленартович), Арсеній (Хрулькевич)) або кандидата богослов’я / філософії (Фабіан (Модзалевський)). Маючи офіційний статус студентів Віленського імператорського університету, василіяни, крім морального і догматичного богослов’я, також опановували словесність (класичну і тогочасну французьку, німецьку, російську та польську), а більшість з них вивчала природничі науки.

Отримання ступеня магістра філософії або богослов’я, а також складання іспиту на посвідку викладача, відкривали василіянам шлях до вчительської практики, – як у внутрішніх духовних училищах при різних монастирях, так і в публічній системі освіти. Відповідно до здобутих компетенцій, молоді учителі викладали у повітових училищах (іноді ліцеях) мови, світські предмети, закон Божий і моральність. Після здобуття педагогічного досвіду (який, в окремих випадках, був досить тривалим і різноманітним) частина монахів поверталася на постійно у Віленський монастир⁹Ibid., f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 38, 48–50..

Перш ніж стати професорами папського алюмінату чи Головної семінарії, василіяни мусили пройти практику внутрішнього викладання для молодих монахів, які або готувалися вступити до вищих закладів, або вже навчалися в них, але рівень їхніх знань не був належним. Так, майбутній відомий професор Віленського університету Цезарій (Камінський) розпочинав як викладач філософії у внутрішньому училищі¹⁰Ibid., f. 515, ap. 15, b. 5, l. 60v.. Монастирські учителі отримували до звичайного грошового утримання невелику доплату – 7 руб. 50 коп. сріблом щорічно¹¹Ibid., f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 36, 48–50.. Це внутрішньо-монастирське училище не мало характеру публічного, тобто не допускало у свої стіни світських студентів. Однак при обителі діяв шляхетський конвікт, учні якого перебували на повному утриманні¹²ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 127, арк. 7. й здобували початкову освіту, паралельно відвідуючи віленську гімназію. Станом на 1805 р. в цьому конвікті налічувалося 16 хлопців, подібне училище для внутрішньої підготовки існувало також при жіночому василіянському монастирі – 1805 р. в ньому рахувалися 8 дівчат¹³РГИА, ф. 567, оп. 2, д. 107, л. 11v., 30v. (↑). У протоколі візитації 1805 р. інспектором Віленського учбового округу василіянського конвікту, в якому з прибутків Саваневської кам’яниці «годувалися» і «одягалися» 4 учні (конвіктори) з «бідних дворян», зазначалося: «На екзамені з початкових наук, які викладаються у тому ж конвікті, конвіктори належним чином відповідали на питання, які їм задавали, виявивши свої пізнання у польській, латинській і російській мовах. Потім візитатор відвідав їхнї помешкання і знайшов їх пристойними й охайно утримуваними»¹⁴Там же, л. 19v..

Окрім 4-х т. зв. саваневських конвікторів, василіяни забезпечували від 10 (станом на 1819 р.) до 12 (станом на 1805 р.) бідних учнів, т. зв. пауперів, частина яких разом з дітьми шляхтичів відвідувала гімназію¹⁵Там же, л. 20..

Нищівним ударом по важливій позиції василіян у освітянській системі стало скасування, згідно з указом імператора Миколи I (1796–1855 рр.) від 1 травня 1832 р., Віленського університету. Як наслідок, монахи втратили можливість здобувати вищу освіту та викладати у державних шкільних закладах. Ця подія поклала край найбільш успішному в історії монастиря Пресв. Трійці періодові освітянської активності, що її було спрямовано не тільки на задоволення внутрішньо-формаційних потреб чину, але й на благо суспільства. В результаті ліквідації Віленського учбового округу василіяни не лише позбулись статусу вчительської конгрегації, але й фактично імунітету від закриття, що мало негативні наслідки для існування монастиря, який вступив у період свого занепаду та поступової ліквідації (↑).

Вадим Ададуров