Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Немає точних відомостей, коли при Віленському храмі Пресв. Трійці виникли чоловічий та жіночий чернечі осередки. У другій половині XVI ст. чоловічий православний монастир фігурує як такий, що існує «з давніх часів»¹Ihoris Skočiliasas, «Vienuolių bendruomenė Vilniaus viešojoje erdvėje», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė. Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 17.. Наприкінці того століття при обителі діяли школа та друкарня, в 1587 р. було отримано дозвіл на будівництво мурованої дзвіниці, а в 1595 р. згадується мурована монаша трапезна, якою користувалося також і Віленське (Святотроїцьке) братство²Leonidas Timošenka, «Švč. Trejybės stačiatikių vienuolynas», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė. Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 64; Собрание древних грамот и актов городов Вильны, Ковна, Трок, православных монастырей, церквей и по разным предметам, т. 2, Вильно: Типография А. Марциновского, 1843, с. 23. (↑). Новий етап в історії цієї чернечої спільноти – це початок XVII ст., коли Святотроїцький комплекс перейняли уніати³[Jan Olszewski], Obrona monastyra Wileńskiego cerkwi Przenayświętszey Troycy, y zupełna informacya przez wielebnych OO. Bazylianow wileńskich unitów przy teyże cerkwi zostających, Wilno, 1702, s. B2–C.. Православні ченці, які не підтримали унію, перебралися до церкви Св. Духа, а монастир, що був при храмі Пресв. Трійці, на деякий час залишився занедбаним. 1607 року тут засновано унійну спільноту василіян. У 1617 р. він став центром Василіянського чину. Основними засновниками нового монашого ордену вважаються Йосиф (Велямин Рутський) (настоятель обителі в 1609–1611 рр., а з 1614 р. – київський митрополит) (↑) і Йосафат (Кунцевич) (ігумен василіян впродовж 1611–1617 рр.)⁴Pavlo Krečiunas, Vasilis Parasiukas, «Švč. Trejybės unitų vienuolynas ir Bazilijonų ordino steigimas», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė. Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 80–91. (↑). Фундацію монастиря та його подальше функціонування значною мірою забезпечували ктитори, кількість яких постійно зростала: свої будинки чи інше майно йому записували і бурмістри міста, і пересічні купці.

Перші достовірні згадки про православну громаду черниць сягають 1589 р.⁵Olehas Duchas, «Vienuolės», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė. Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 189. Після Берестейської унії (↑) вона підтримала реформу монашества. Офіційною датою заснування монастиря василіянок є 1610 рік. У цей період їх очолювала настоятельниця Варвара (Сапєжанка). Загалом рід Сапіг був одним з найщедріших покровителів нового чернечого осередку, і не одна представниця цієї родини стала інокинею цієї обителі⁶Ibid., p. 189. (↑).

Cпочатку в обох монастирях були окремі, частково дерев’яні, частково муровані будинки, розташовані навколо кількох внутрішніх двориків⁷Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, издаваемый при управлении Виленскаго учебнаго округа, т. 10, 1874, с. VI.. Житлові споруди чоловічої обителі, бурса та друкарня стояли поруч храму, а на захід і південь від них розкинулися господарський двір та сади. У XVII ст. велика частина монастирської землі була передана містянам, що оселилися тут у своїх будинках, але наприкінці XVIII ст. цей простір використали інакше – було висаджено монастирський сад. Будівлі та садочок жіночого монастиря локалізувалися на північний захід від чоловічого. У XVIII ст. обитель василіянок із церквою поєднував мурований прохід-галерея (зруйнований під час реконструкції в 1784 р.)⁸Ibid., т. 12, 1900, с. 139..

Вигляд монастирів сильно змінився по їхньому відновленні після пожежі 1760 р.⁹Згідно з описом процесу будівництва в щоденнику монастиря, відновлення та спорудження комплексу тривало близько 25 років і було завершено вже після смерті архітектора Йоганна-Крістофа Ґляубіца (LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 374, l. 9, 37). Спершу звели господарські будівлі та головну монастирську браму, яка з часом стала символом усього комплексу¹⁰Про архітектуру Василіянської брами докладніше див.: Rasa Butvilaitė, «Vilniaus bazilijonų vienuolyno vartai», in: Vilniaus architektūros mokykla XVIII–XX a. (серія: Acta Academiae Artium Vilnensis = Vilniaus dailės akademijos darbai, t. 2), Vilnius: Vilniaus dailės akademijos leidykla, 1993, p. 161–193.. Ця брама – витвір архітектора Йоганна-Крістофа Ґляубіца (↑). У 1761 р., за проєктом, підготовленим тим самим Й.-К. Ґляубіцом розпочалося будівництво нових мурованих корпусів. Після 1770 р. взялися за ремонт дзвіниці – вона була вже дуже поруйнована, простоявши без даху понад 20 років¹¹LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 374, l. 38v.. У 1777 р. між жіночим та чоловічим монастирями вимурували загорожу. Тоді ж з’явився й західний житловий корпус, фасад і дашок ґанку прикрашали точені вази¹²Rūta Janonienė, «Architektūrinis ansamblis», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė: Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 215.. За погодженням з ченцями, нові приміщення використовувалися і для потреб мирян. Так, у 1779–1780 рр. у головній залі трапезної відбулася сесія Трибуналу Великого князівства Литовського¹³LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 374, l. 73–73V, 76..

Наступний етап будівництва комплексу тривав з 1781 р. до 1792 р., коли було завершено спорудження південного корпусу монастиря¹⁴Rūta Janonienė, «Architektūrinis ansamblis», р. 215.. Цими роботами та реконструкцією храму, що здійснювалася паралельно, повинен був керувати той самий архітектор. У той період виник і мурований коридор, що з’єднував чоловічу обитель зі святинею. А 1792 р. збудували новий критий перехід на арках, що від оселі василіянок через дзвіницю вів до органного хору та каплиці Св. Луки¹⁵Частини органного хору храму, призначені для черниць та музикантів, були розділені дерев’яною перегородкою. (іл. 1).

Ми можемо здійснити огляд чоловічого монастиря початку XIX ст. (іл. 2) Вхід до його житлових будівель був з боку церковного подвір’я, у північному кінці західного корпусу. Приміщення розташовувалися за коридорною системою, вікна келій дивилися у монастирський сад. Загалом тут налічувалося 24 одиночні келії, сім келій з коморами, 10 кімнат для мирян, а келії настоятеля та єпископа-суфрагана складалися з кількох приміщень. Згадуються дві зали, які називали «музеєм», – вони призначалися для монахів- студентів¹⁶VUB, Rankraščių skyrius, f. 4-(A750) 28491, l. 26–29.. На першому поверсі західного корпусу були трапезна, кухня, склади та келії. На першому поверсі ризаліту (прибудови, спрямованої на захід) цього будинку містилася зала друкарні (↑), склепіння якої опиралися на три піляри, над ним – такої самої площі трапезна, а ще вище – прекрасно обладнана бібліотека (↑). Під ризалітом існували глибокі склепінчасті підвали з колодязем. Перший поверх південного корпусу займали різні допоміжні приміщення, овочеві склади і т. п., другий – кімнати настоятеля (зала, декорована настінними розписами, дві, також розписані, склепінчасті келії і гардероб) та ін., третій – квартира єпископа-суфрагана (три склепінчасті кімнати й зала). Стіни найважливіших приміщень (трапезної, бібліотеки) були прикрашені настінними розписами та картинами.

У 1812 р. французька армія обладнала в монастирі військовий госпіталь. Комплекс вона залишила зруйнованим та спустошеним. Пізніше в одній з його частин влаштували камери тюрми, яка прославилася як місце ув’язнення Адама Міцкевича та інших членів Товариства філоматів Віленського університету (1823–1824 рр.). Тут також утримувалися учасники Листопадового повстання 1830–1831 рр., а протягом 1838–1839 рр. – Шимон Конарський, один з очільників руху за відновлення Республіки Обох Народів.

1839 року чернечий осередок оо. василіян владою Російської імперії було ліквідовано. Відтоді храм перебрала Православна Церква, у монастирському комплексі оселилися православні ченці. У 1841 р. закрили і жіночу обитель¹⁷Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, издаваемый при управлении Виленскаго учебнаго округа, т. 10, 1874, с. VI.. Ще рік перед тим було знесено криту галерею, що з’єднувала монастир василіянок з храмом (іл. 3).

З 1845 р. в цих приміщеннях діяла православна Духовна семінарія. 1864 року генерал-губернатор Михаїл Муравйов на її капітальний ремонт виділив 60 000 рублів¹⁸Литовскiя епархiальныя ведомости, 1864, ч. 8, с. 259.. Будівлі, реконструйовані за проєктом архітектора Миколая Чагіна, були освячені в 1865 р., хоча роботи продовжувались і пізніше¹⁹Ibid., 1865, ч. 17, с. 645–647.. У 1867 р. під час збільшення деяких приміщень, зруйнували частину перегородок і склепінь, а до західного фасаду добудували триповерховий округлий корпус у формі вежі²⁰A. Jankevičienė, V. Levandauskas, «Švč. Trejybės cerkvės ir bazilijonų vienuolyno pastatų ansamblis M. Gorkio g. 71, 73», in: Vilniaus architektūra, уклад. A. Jankevičienė, Vilnius: Mokslas, 1985, p. 168. (іл. 4). Стіни деяких кімнат прикрасив новий декоративний необароковий розпис²¹Dalia Klajumienė, «Sienų apmušalų imitacija interjeruose nuo gotikos iki moderno», in: Tekstai apie dizainą: lietuviški ir tarptautiniai kontekstai (серія: Acta Academiae Artium Vilnensis = Vilniaus dailės akademijos darbai, t. 61), уклад. Karolina Jakaitė, Vilnius: Vilniaus dailės akademijos leidykla, 2011, p. 31. (іл. 5).

Впродовж 1919–1944 рр. у кількох будівлях колишнього чоловічого монастиря функціонувала Білоруська гімназія, а 1921 р. тут відкрили білоруський музей ім. Івана Луцкевича (↑). У роки радянської окупації в цих будинках було облаштовано квартири та локації освітніх установ. Із відновленням незалежності Литви наприкінці ХХ ст. храм і комплекс чоловічого монастиря передано Віленській архиєпархії Римо-Католицької Церкви Литви, а від 1992 р. у частині цього комплексу відновив свою діяльність василіянський монастир Св. Йосафата (↑).

Рута Янонєнє