Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Храм Пресв. Трійці є одним із найдавніших у Вільні. Його виникнення пов’язують із культом православних святих Антонія, Йоана та Євстафія. Ці три придворні великого литовського князя Ольґерда в 1347 р. були замучені за свою віру і, за переказами, саме на місці їхньої загибелі приблизно 1374 р. і збудували першу святиню – дерев’яну церкву¹Darius Baronas, Trys Vilniaus kankiniai: gyvenimas ir istorija, Vilnius: Aidai, 2000, p. 93–94, 117–118. (↑) (↑). У XV ст. біля неї засновано монастир, тут гуртувалися світські братства²Auksė Kaladžinskaitė-Vičkienė, «XVI–XVIII a. Vilniaus amatininkų cechai ir jų altoriai», Lietuvos katalikų mokslo akademijos metraštis, t. 24, 2004, p. 91. – все це свідчить про її виняткове значення в середньовічному місті.

Наступний етап історії храму позначений фундацією 1514 р. великого литовського гетьмана Костянтина Острозького. Власне з його ініціативою постала нова мурована, готичного стилю церква Пресв. Трійці. Це була подяка князя Богові за перемогу над москвинами у битві під Оршею (1514 р.) (іл. 1, 2) (↑). У XVI ст. храм стає центром культурного та релігійного життя русинів Вільна: при ньому діяли школа, шпиталь, друкарня, а в 1584 р. було створене Святотроїцьке братство, яке об’єднало членів попередніх світських братств³Darius Baronas, «Stačiatikių Šv. Dvasios brolijos įsteigimas Vilniuje 1584–1633 m.», Lietuvių katalikų mokslo akademijos metraštis, t. 36, 2012, p. 52..

Доленосною для цієї святині виявилася церковна унія 1596 р. (↑) Після релігійних протистоянь на перетині XVI–XVII ст. між православними та уніатами храм відійшов до католиків східного обряду. У 1617 р. церква перетворюється на духовний центр нового Василіянського чину та всієї Унійної Церкви. Це оновлення пов’язане з іменами св. Йосафата (Кунцевича) (↑), який саме розпочав тут свій монаший шлях, та його соратника Йосифа (Велямина Рутського) (↑).

У першій половині XVII ст. біля храму добудовано кілька каплиць із похоронними криптами (іл. 3). Войський Полоцького воєводства Євстафій Корсак-Голубицький з дружиною Софією перед 1622 р. фундував каплицю Св. Луки (на північній стороні храму) (іл. 4). До 1618 р. було зведено, а в 1642 р. віленським воєводою Янушем Скуміним-Тишкевичем перебудовано каплицю Благовіщення Пресв (іл. 5). Богородиці, яку часто називають просто каплицею Скумінів. Поруч з нею писар Віленського земського суду Ян Календа в 1628 р. спорудив каплицю Воздвиження Чесного Хреста з криптою⁴Rūta Janonienė, «Architektūrinis ansamblis», in: Vadimas Adadurovas, et al., Kultūrų kryžkelė: Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 212–213. (↑) (іл. 6). Впродовж XVII–XVIII ст. у храмі зростала кількість бічних вівтарів, котрими опікувалися унійні релігійні братства Пресв. Трійці, Непорочного зачаття Пресв. Богородиці та Св. Онуфрія⁵Коли раніше засноване православне Святотроїцьке братство перебралося до Віленської церкви Св. Духа, при унійному храмі Пресв. Трійці митрополит Іпатій (Потій) створив однойменне унійне братство. Братство Непорочного зачаття Пресв. Богородиці діяло з середини XVII ст. Записи у братство Св. Онуфрія починаються з 1716 р. (↑).

Під час пожежі 1706 р. вогонь знищив майже все внутрішнє оздоблення храму, але вже через декілька років тут знову стояли багато прикрашені дерев’яні вівтарі. Кілька з них були створені майстром віленського цеху теслів Фрідріхом Квєчором. У 1785 р. церква мала 11 дерев’яних вівтарів⁶Rūta Janonienė, Architektūrinis ansamblis, p. 214.. Одним з найважливіших був вівтар Пресв. Богородиці з чудотворною іконою Божої Матері Одигітрії (іл. 7). Вона потрапила до цього храму на початку XVII ст., а раніше перебувала у Віленському Пречистенському соборі⁷Ікону великого литовського князя Олександра до Вільна з Москви привезла княжна Олена, наречена, яка вийшла за нього заміж у 1494 р.. Наприкінці сторіччя бурмістр міста Єжи Павлович фундував розкішно декорований вівтар, щоб «виставити» ікону. Він також у заповіті виділив кошти для заохочення культу цього образу⁸Rūta Janonienė, Architektūrinis ansamblis, p. 213.. Із другої половини XVII ст. вірян мав приваблювати і вівтар беатифікованого в 1642 р. Йосафата (Кунцевича). Віленський бурмістр Ян Огуревич 1687 р. своїм тестаментом надав щедру підтримку монахам-василіянам, зобов’язуючи їх щотижня відправляти дві Служби Божі біля вівтаря Йосафата⁹Ibid..

Під час ремонту храму по згаданій пожежі дещо був змінений і зовнішній його вигляд: можливо, саме тоді демонтували контрфорси й оштукатурили стіни ззовні. Після 1761 р. за проєктом архітектора Йоганна-Крістофа Ґляубіца реконструкції зазнав задній (східний) фасад церкви: фронтон було перебудовано, йому надано рис пізнього бароко; бічні вежі піднято, а на них зроблено нові, барокових форм сходинки. Цей фасад підносився над будівлями, що були зведені навколо храму та заступали його, і найкраще відкривався зору як із вуличної сторони (нині це вулиці Діджьої (Велика) та Аушрос Варту (Брами Східної Зорі)), так і зі сторони подвір’я основного опонента – православної церкви Святого Духа. З такої перспективи, як бачимо, він відігравав репрезентативну роль, і для цієї репрезентації було обрано бароко. Саме такою «маніфестацією» зустрічав гостей унійний храм (іл. 8, 9, 10).

Пізніше було здійснено реконструкції ще ширшого масштабу. До 1792 р. знесли головний (західний) фасад і продовжили церкву в західному напрямку. Таким чином її простір став більш схожим до простору тринавових римо-католицьких храмів¹⁰Детальніше реконструкцію цього періоду описано в: Rūta Janonienė, Architektūrinis ansamblis, p. 215–217.. У новій частині святині змуровано органний хор, встановлено орган (іл. 11). Тепер вівтарний ансамбль складався з дев’яти вівтарів: великого – у центральній апсиді, шести мурованих – біля пілярів, ще двох з мурованими менсами й «оптично» (технікою ілюзорного живопису) розписаними ретаблями – у бічних апсидах. Вівтарі були пристосовані і до східної, і до латинської Літургії. У цимборії великого вівтаря (у двох позолочених дарохранильницях) зберігалися Пресвяті Дари для відправи богослужінь незалежно від обряду. Хоча раніше Пресвяті Дари для Літургії за східним обрядом зберігалися у вівтарі Пресв. Богородиці, а за латинським – у цимборії великого вівтаря. Перед великим вівтарем стояв складаний дерев’яний напівсферичний класицистичний іконостас (його можна було легко розібрати, коли правилася Меса). Ззаду ж, подібно як у римо-католицьких монастирських костелах, були монаші хори. Зі старих ікон у нові вівтарі перенесли образи Божої Матері та блаж. Йосафата (Кунцевича). Обидва мали пишні обкови. Шість ікон для цих вівтарів написав Францішек Смуглевич¹¹LMAVB, Rankraščių skyrius, f. 41–81, l. 3..

Зміни, що відбулися наприкінці XVIII ст., торкнулись і каплиць храму: присвячена св. Луці була перетворена в каплицю сповіді та причастя для василіянок, а замість каплиці Воздвиження Чесного Хреста обладнали захристія, з’єднане з монастирем новим мурованим коридором¹²Rūta Janonienė, Architektūrinis ansamblis, p. 218, 219. (↑).

У XIX ст. тенденції реконструювання храму набули цілком іншого напрямку: якщо досі метою було закріпити та підкреслити унійну традицію, то тепер йшлося передовсім про знищення спадщини уніатів (↑). Такі перетворення розпочалися вже в 1834–1835 рр. за вказівкою митрополита Йосифа (Семашка)¹³Більше про знищення спадщини василіян див.: Rūta Janonienė, Architektūrinis ansamblis, p. 219–223.. Ця тенденція ще більше посилилася після 1839 р., коли ансамбль перейшов до православних. Протягом 1850–1851 рр. було виготовлено новий іконостас. Частину образів для нього виконав Іван Хруцький¹⁴Докладніше про цього художника в: Lietuvos dailininkų žodynas, t. 2: 1795–1918 m., уклад. Jolanta Širkaitė, Vilnius: Lietuvos kultūros tyrimų institutas, 2012, p. 305–306. (іл. 11, 12, 13). Відновлену таким чином церкву освятили 4 листопада 1851 р.¹⁵LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 132, l. 10. Упродовж 1851–1852 рр., після здійснення великого обсягу робіт, каплиця Скумінів була перебудована на каплицю Св. Йоана Богослова з вівтарем та іконостасом у східній традиції.

У 1868 р., за проєктом архітектора Миколая Чаґіна, опущено дах храму й на ньому зведено купол (чи радше – дерев’яну його імітацію) (іл. 14, 15, 16). Реконструювали також головний (західний) фасад, надавши йому рис неовізантійської архітектури. Ще декілька разів святиня частково змінювала свій вигляд наприкінці XIX ст. Наприклад, у 1891 р. перебудували і розширили каплицю Св. Йоана Богослова, сполучивши її з колишнім захристіям та коридором, що вів до монастиря¹⁶LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 221, l. 95–102, 107. У виданні Vilniaus architektūra (Vilnius: Mokslas, 1985, p. 167) ця реконструкція хибно датована 1851–1852 рр., пізніше цю помилку повторили деякі інші автори. (іл. 17, 18) (↑) (↑).

У першій половині XX ст. церква Пресв. Трійці була передана католицькому товариству Св. Вінсента де Поля, з її даху зняли дерев’яний купол, провели інші ремонтні роботи. У 1992–1994 рр. храм повернуто спільноті греко-католиків Литви, розпочалася його реставрація, облаштовано новий іконостас (↑).

Рута Янонєнє