Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Великий гетьман литовський Костянтин Острозький (бл. 1460–1530 рр.) був прославлений завдяки своїм перемогам на ратному полі (іл. 1, 2) (↑). Однак цей православний представник політичної еліти Великого князівства Литовського славився також і своєю релігійністю, будучи «таким побожним у своїй грецькій вірі, що русини його вважали святим»¹Tomasz Kempa, Dzieje rodu Ostrogskich, Toruń: Adam Marszałek, 2002, s. 46.. Надзвичайна побожність, політичний статус та фінансові можливості зумовили те, що він став одним з найважливіших покровителів Православної Церкви в історії ВКЛ. Це підтверджує і такий факт: у 1521 р., на прохання важкохворого київського митрополита Йосипа (Солтана), король польський і великий князь литовський Сигізмунд І Старий, на випадок смерті архиєрея, призначив Острозького опікуном майна Православної Церкви до обрання її нового предстоятеля²Ibid..

Релігійні фундації Острозького були зосереджені переважно на Волині, але він також залишив свій слід у Вільні, столиці ВКЛ. У 1510–1520-х рр. його зусиллями в місті було відновлено або заново споруджено три православні храми: Пречистої Богородиці (нині Успенський Пречистенський собор), Св. Миколая (нині Перенесення мощей Св. Миколая Чудотворця) і Пресв. Трійці. У той час, коли поблизу ще не було більших римо-католицьких храмів (наприклад, Св. Казимира, Св. Терези), «візитною карткою» Вільна стали саме ці, фундовані Острозьким церкви.

Для зведення православних святинь у Вільні доводилося просити дозволу у володаря. 1511 року Сигізмунд І Старий надав великому гетьманові привілей будувати на фундаменті однієї з найстаріших міських церков (постала стараннями тверської княжної Уляни, дружини великого князя литовського Ольґерда) новий мурований храм³Jan Fijałek, Opisy Wilna aż do połowy wieku XVII-go, cz. 2, Ateneum Wileńskie, 1924, s. 140.. Так у 1511–1522 рр. з’явилася церква Пречистої Богородиці, виконана в готичному стилі: тринавова, зальна, квадратного плану з апсидами та круглою вежею в східному куті, з готичними фасадами із загостреними трикутними фронтонами (іл. 3, 4). Острозький для забезпечення церкви виділяв доходи з млинів і маєтків у Свіранах, Шешуолях та ін.⁴Raimonda Ragauskienė, «Konstantino Ostrogiškio turtas ir religinė mecenatystė Lietuvoje», in: Kunigaikščiai Ostrogiškiai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2016, p. 93.

За свідченнями тогочасників, напередодні битви під Оршею (8 вересня 1514 р.) великий гетьман на полі біля Кропивні перед своїм військом пообіцяв спорудити у Вільні дві муровані православні святині, якщо «з Господньою допомогою досягну перемоги проти ворога». Битву було виграно. 30 листопада того ж року Острозький отримав королівський дозвіл на побудову в місті двох церков: Пресв. Трійці («на пагорбі, біля дороги на Мединінки, де стояла стара дерев’яна, такої ж назви церква з монастирем») (іл. 5) (↑) і Св. Миколая, яку називають «Великою»⁵Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси, издаваемый при управлении Виленскаго учебнаго округа, т. 10, Вильна: Печатня О. Блюмовича, 1874, с. 153; Raimonda Ragauskienė, Konstantino Ostrogiškio turtas ir religinė mecenatystė Lietuvoje, p. 93. (іл. 6). Ці фундації були подякою Господу за перемогу над військом Московського князівства й водночас частиною програми з відродження східного християнства у Вільні (іл. 7, 8).

За ініціативою Костянтина Острозького, всім православних храмам, зведеним в Острозі, Новогрудку та Вільні, була притаманна т. зв. унійна естетика – готичний стиль. Цю тенденцію, мабуть, треба інтерпретувати як спробу показати, що навіть попри відсутність безпосереднього послуху папі чи визнання церковної унії можна взоруватися на пануючу естетику римо-католицьких святинь у ВКЛ. З іншого боку, вже були розірвані зв’язки між Константинополем і Москвою, яка відокремившись, константинопольського патріарха вважала єретиком. Тому Острозький міг претендувати лише на незалежну Православну Церкву ВКЛ, що традиційно зберігає послух Константинополю і не має нічого спільного з відокремленим від Церкви-Матері ворогом – Москвою.

Ґенуте Кіркєнє