Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Чин св. Василія Великого належав до найбільш активних у книговидавничій справі чернечих згромаджень у Польсько-Литовській державі. Лише єзуїтам та піярам вдалося тут видати більшу кількість найменувань, ніж василіянам¹М. Пидлыпчак-Маерович, «Издания на литовском языке василианских и иезуитских типографий», Исторический путь литовской письменности: Cб. Материалов конф. (4–6 ноября 2004 г., Москва), ред. Ю. Будрайтис [та ін.], наук. ред. С. Темчин, Вильнюс, 2005, с. 34.. Одна із шести василіянських друкарень XVII – 30-х рр. ХІХ ст. функціонувала у Вільні, і це був перший такий заклад монашого чину та один з перших в Унійній Церкві. Загалом до середини XVII ст. місто залишалося важливим видавничим центром Речі Посполитої, в якому налічувалося 13 друкарень. 1624 року друкарню Леона Мамонича продали інокам монастиря Пресв. Трійці²J. Niedźwiedź, Kultura literacka Wilna (1323–1655): retoryczna organizacja miasta, Kraków, 2012, с. 195, 197, 202.. Вже через чотири роки, у 1628 р., в ній опублікували першу книжку – так почалася едиційна діяльність василіян у Вільні, яка тривала до 1839 р. включно.

Найінтенсивнішим періодом віленського василіянського книговидання у XVII ст. стали 40-ві – початок 1650-х рр. За цей час побачили світ 22 назви, у т. ч. панегірики архимандрита Святотроїцької обителі Олексія (Дубовича)³M. Pidłypczak-Majerowicz, Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoły i książki w działalności zakonu, Warszawa, Wrocław, 1986, с. 59.. Під час московської інвазії в 1650-х рр. друкарня зазнала пошкоджень, і випуск книг кирилицею призупинили аж до 1670 р., коли монахи видали Часослов (Півустав) церковнослов’янською мовою⁴М. Ваврик, «Церковні друкарні й видання в Укр. кат. церкві 17-го стол.», Analecta OSBM, т. 9, ч. 1–4: On the 50 th Anniversary of Analecta OSBM, 1974, с. 119–120. (іл. 1). Найбільшим едиційним проєктом Віленської василіянської друкарні в XVII ст. мав стати новий Служебник, покликаний регламентувати й закріпити зміни у богослужбових практиках Унійної Церкви. Готували цю книгу до публікації на початку 1690-х рр., але митрополит Кипріан (Жоховський) затримав випуск, і за його розпорядженням частину друкарського реманенту перевезли зі Святотроїцької обителі до Супрасльської. Зрештою Служебник Жоховського з’явився у Вільні 1692 р.⁵M. Nikołajew, «Drukarnia klasztoru św. Trójcy w Wilnie w świetle nowych dokumentów archiwalnych», in: Książka ponad podziałami: Materiały z ogólnopolskiej konferencji naukowej (Lublin 16–18 listopada 2004), Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2007, с. 175–177. Через різні обставини видавничий заклад василіян практично не діяв до 1760-х рр.⁶J. Getka, Polskojęzyczne druki bazyliańskie (XVIII wiek), Warszawa, 2013, с. 35.

1770 року в друкарні Брайткопфа в Лейпциґу опубліковано перші вірші юного Йоганна Вольфґанґа Ґете (1749–1832 рр.), видатного німецького письменника й мислителя. І цього ж року в тому самому закладі настоятель Віленської обителі Пресв. Трійці Самуїл (Новицький) замовив через якогось купця для василіян шрифти, заплативши за них значну для того часу суму – 131 флорен 8 грошів, а в 1771 р. за ще одне замовлення – 89 флоренів 12 грошів⁷Д. Г. Олянчин, «Торговельні зносини України з Ляйпцігом у XVIII-м ст. (із архівної праці в Ляйпцігові)», Наша культура: Науково-літературний місячник, рік 2, 1936, Варшава, с. 74.. В інвентарному описі монастиря 1774 р., крім переліку необхідного для якісної роботи друкарського устаткування, вказано й 73 нотні знаки та дві «лінії для нот»⁸СПбИИ РАН, колл. 52, оп. 1, ед. хр. 297, л. 14., тобто шрифтове забезпечення для нотолінійних видань. Власне, йдеться про шрифти, придбані в найкращому тоді музичному видавництві Європи – згаданій друкарні Брайткопфа, де в 1754 р. й започаткували технологію друку нот за допомогою літерного набору.

У середині 1770-х рр. унійні ченці у Вільні володіли всім потрібним для едиційної діяльності обладнанням, у чому переконують бл. 200 позицій найменувань різного друкарського спорядження в інвентарі 1774 р. У приміщенні друкарні, зокрема, стояли два столи, столики для коригування та миття форм, шафа для зберігання паперу, чотири стільці тощо. Для книжкових видань використовували прусський, французький і московський папір⁹Там же, л. 13 об.–15.. У 1787 р. знову закупили нові шрифти, цього разу у видавця Пйотра Завадського з Варшави¹⁰Z. Jaroszewicz-Pieresławcew, Druki cyrylickie z oficyn Wielkiego Księstwa Litewskiego w XVI–XVIII wieku, Olsztyn: Wyd-wo Uniwersytetu Warmińsko-Mazurskiego, 2003, с. 118.. Очевидно, йшлося про латинські літери, що застосовувалися в книгах латинською й польською мовами.

Згідно з описами останньої чверті XVIII ст. – 30-х рр. ХІХ ст., типографія розташовувалася в підвалах на стику південної та західної ліній монастирських будівель (↑). У її приміщеннях були піч, вісім вікон¹¹СПбИИ РАН, колл. 52, оп. 1, ед. хр. 297, л. 13 об., шафи з горіхового дерева, старий дубовий столик, настінний годинник, образ, сигнальний дзвоник та різне спеціальне обладнання¹²LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 48, l. 10..

Досі достеменно не з’ясовано, скільки ж назв друків (а тим паче примірників) опублікували василіяни у Вільні протягом усього періоду існування типографії. За деякими підрахунками, впродовж 1760–1800 рр. у цьому василіянському видавництві вийшли різними накладами 172 книги¹³M. Pidłypczak-Majerowicz, Bazylianie w Koronie i na Litwie, с. 60.. Важко встановити, якими саме тиражами, проте наведені статистичні дані дають підстави стверджувати про справжній локальний едиційний бум.

З початку ХІХ ст. функціонування друкарні регламентував Віленський імператорський університет. Відтоді едиційні ініціативи обмежувалися випуском літератури «підручникового характеру», необхідної для василіянських шкіл (↑). З 1812 р., коли монастир використовували як військовий лазарет, друкарня зазнала суттєвих технічних пошкоджень, матеріальних збитків і книжкових втрат. Незважаючи на це, протягом декількох наступних років її роботу таки налагодили¹⁴LMAVB, Rankraščių skyrius, f. 41, b. 83, l. 83..

Польськомовний профіль друкарні Леона Мамонича обумовив і лінгвістичну зорієнтованість аналогічного закладу василіян, у котрій також видавали книги переважно польською та латинською мовами. Рідше тут виходили книжки церковнослов’янською, а наприкінці XVIII ст. зʼявилися й поодинокі зразки литовською («жмудською»)¹⁵М. Пидлыпчак-Маерович, Издания на литовском языке, с. 36. Як записано в інвентарі 1823 р., типографія «друкує різні книги польською, слов’янською, жмудською й литовською мовами» (LMAVB, Rankraščių skyrius, f. 41, b. 83, l. 80). і навіть французькою (відоме видання Акафісту до Богородиці в перекладі василіянина Іларіона (Карпінського))¹⁶Drukarze dawnej Polski od XV do XVIII wieku, т. 5: Wielkie Księstwo Litewskie, Wrocław, Kraków, 1959, с. 44.. У 1794 р. випущено «патріотичну» проповідь литовською мовою о. Міколаса (Карпавічюса) «Kozonius K. Mykoła Karpawicias Unt gaylinga atprowijma Pagraba»¹⁷М. Пидлыпчак-Маерович, Издания на литовском языке, с. 39. (іл. 2, 3, 4).

Твори василіян чи книги, безпосередньо пов’язані з ЧСВВ, становили незначну частку видавничого репертуару¹⁸M. Pidłypczak-Majerowicz, Bazylianie w Koronie i na Litwie, с. 178–180.. У своїй типографії віленські монахи не тільки оприлюднювали оригінальні твори, але й вдавалися до передруків. Окрім текстів самих монахів Чину, це була писемна продукція римо-католицьких орденів (бенедиктинців, домініканців, єзуїтів, кармелітів тощо)¹⁹Drukarze dawnej Polski, с. 43–44; M. Pidłypczak-Majerowicz, Bazylianie w Koronie i na Litwie, с. 181–184, 186.. Хоча Віленська друкарня насамперед орієнтувалася на латино-польський книжковий ринок, кириличні видання також стали важливою частиною її видавничого репертуару. За підрахунками дослідниці Зої Ярошевич-Переяславцев, можна говорити щонайменше про 75 кириличних найменувань (для порівняння, в найбільшій тогочасній василіянській друкарні Почаєва – 321 назва²⁰О. Железняк, «Почаївські видання кириличним шрифтом: 1734–1830», Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки: Зб. наук. праць, гол. ред. О. Онищенко, Київ, 2011, c. 162–192; З. Ярошевич-Переславцев [Z. Jaroszewicz-Pieresławcew], «Вильнюсское кириллическое книгопечатание: его судьба и значение», Vilniaus Universiteto bibliotekos metraštis, Vilniaus, 2015, с. 303–304.). Зокрема, для періоду 60-х рр. XVIII ст. – 30-х рр. XIX ст. дослідники налічують близько 50 т. зв. «старообрядницьких» видань²¹А. Вознесенский, И. Починская, «Книгоиздание XVIII – первой четверти XIX векав», Книгоиздательская деятельность старообрядцев (1701–1918). Материалы к словарю, за ред. А. Вознесенского, П. Мангилева, И. Починской, Екатеринбург, 1996, с. 8..

Іван Альмес