Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Від крипт до повсякдення монахів

У крипті храму Пресв. Трійці, що її досліджували науковці впродовж 2015–2016 рр., під великим вівтарем (↑) найбільше було знайдено поховань василіян. На жаль, в історичних текстах про чин їхнього похорону згадується дуже мало. Так, щодо смерті єромонаха Ігнатія (Морштина) відомо тільки те, що в 1775 р. було придбано гріб за 10 золотих¹LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 1, l. 119v.. Про поховання настоятеля монастиря Іраклія (Карпінського) знаємо іншу деталь: у 1773 р. за золотий було придбано фарбу, щоб «розмалювати його труну»²Ibid., l. 78.. Натомість про поховальний одяг, вигляд гробу, вкладені в нього речі, тощо наративні джерела зазвичай мовчать. За відсутності таких архівних матеріалів виявлені у труні предмети можуть розповісти більше.

Віднайдені фрагменти одягу, хоча їх і збереглося дуже мало, дозволяють стверджувати, що ченців хоронили в повсякденному габіті. Габіт василіян був довгим, темного кольору, зі стоячим комірцем і каптуром з двома довгими стрічками двобортної тканини, які спадали на груди. Такий коричневої барви тонкий вовняний каптур та шапочка з коричневого оксамиту було знайдено в чотирьох домовинах, у т. ч. брата Інокентія (Янішевського).

У похованнях були й інші предмети, характерні для василіян та загалом звичні для монахів. Це, насамперед, єпитрахиль (гр. Επιτραχηλιον – «те, що навколо шиї»), яку вбирали для здійснення літургійних обрядів. Вона мала форму довгої літургійної стрічки, що вкладалася на плечі, а її кінці опускалися на груди. На кожній половині було вигаптувано по три пари хрестів, які символізували шість Св. Таїнств, що їх міг здійснювати єрей³М. А. Маханько, Ю. Г. Гриднева, «Епитрахиль», Православнaя энциклопедия, т. 18, Москва: Церковно-научный центр «Православная энциклопедия», 2013, с. 535–542.. Ще один, сьомий, хрест, вишитий, посередині стрічки, означав тягар священничого обов’язку, прийнятий у прагненні служити Господеві. Під час досліджень вдалося виявити п’ять єпитрахилей або їхніх фрагментів. Серед них виділяється дуже довга єпитрахиль (279 см), пошита з червоної жакардової тканини із жовтуватим і зеленим рослинним мотивом (іл. 1).

Парамани (гр. Παραμανδύας – «додаток до мантії») – частина облачення ченців східного обряду, релігійний елемент, який мав нагадувати монахові про взятий на себе тягар наслідування Христа. Василіяни носили параман під одягом, на шиї, звідки він опускався на груди. У крипті дослідники нарахували 36 параманів або їхніх фрагментів (іл. 2, 3, 4). На більшості з них повторюється той самий або подібний сюжет: у центрі прямокутної тканини вигаптуваний або нанесений технікою аплікації хрест Голготи із черепом і схрещеними кістками під ним, а з обох сторін хреста зображено спис Лонгина, тростина з губкою, знаряддя тортур Христа (бич, драбина, кліщі, молоток), хустина св. Вероніки чи абревіатури грецькою або церковнослов’янською мовою («IНЦИ» – укр. «Ісус Назарянин, Цар Юдейський»; «IC ХС НИ КА» – укр. «Ісус Христос перемагає»; «ЦР СЛ» або «СР СЛ» – укр. «Цар Слави»; «МЛ РБ» – «був розіпятий на Лобному Місці»; «К Т» – укр. «спис і тростина [Лонгина]»; «Г Г» – «Гора Голгота» та ін.). На деяких параманах є хрести в латинській традиції або латинські написи. Наприклад, на одному з них вишито слова «VERBO CARO FACTUM EST ET HABITAVIT IN NOBIS» («I Слово стало тілом, і оселилося між нами», Йо. 1,14). Такі різні парамани вказують на єдність знаків і символів визнання віри двох християнських традицій – православної й католицької. Вплив на це, можливо, мав і той факт, що василіянами ставали не лише уніати, але й римо-католики.

Незважаючи на однотипність сюжету, всі парамани унікальні: вони відрізняються технікою виконання, матеріалами виготовлення, своєю якістю. У розпорядженні сучасних науковців немає відомостей, хто саме шив парамани. Можливо, це були василіянки, що жили по сусідству, а можливо, родички ченців або й ремісники кравецького цеху, які відвідували Святотроїцький храм.

Основним атрибутом щоденної молитви насельників монастиря була вервиця. Її частинки – зернята та медальйони – помічено в 13 трунах. Сюжети цих медальйонів знову-таки досить красномовні, вони свідчать про побожність як щодо католицьких, так і щодо православних святих. На одному з медальйонів (лежав у домовині о. Флоріана (Валіцького)) були зображені єзуїтські святі – св. Ігнатій Лойола та св. Франциск Ксав’єр (іл. 5). На другому – св. Венедикта Нурсійського (тримає в руці чашу зі змією), хрест св. Венедикта (оберігав від спокус, злих духів, чуми) та абревіатуру, що означає коротку молитву до цього святого. На третьому бачимо Пречисту Діву Марію, св. Анну, написи «S[ANCTA] AN[N]A M[ATER] MARI[AE] VIR[GINIS]» і «ROMA», з одного боку, та покровительку філософів, студентів і шкіл – св. Катерину Александрійську, з мечем і колесом тортур, з іншого боку (іл. 6). Цей медальйон було виготовлено в Італії. Для вервиць використовували зернята з деревини або кістки (іл. 7).

Інший важливий для духовенства і монахів знак – хрест, символ розп’яття і воскресіння Христа. Знайдено 12 металевих нашийних хрестів, дев’ять з яких – латинської традиції. Окремі з них доволі великі, висотою до 18 см (іл. 8). У труні Геннадія (Лауданського-Пашковича), консульта Василіянського чину, зберігся дерев’яний нашийний хрест-пектораль висотою 20,5 см, у хрестовині якого були реліквії – скалки кісток (?) святих (іл. 9).

У кількох домовинах біля грудей померлого лежали торбинки (іл. 10, 11). Найімовірніше, що в них іноки тримали значущі для себе речі. Зокрема, всередині одного такого зашитого шовкового футлярця був металевий подвійний (патріарший) хрест.

До восьми трун було вкладено цеглу, яку, очевидно, варто пов’язувати з характерною для східного чернецтва традицією поховання. Звичай класти її під голову покійного можна розуміти як свідчення про аскетичне життя або як натяк на епізод, описаний у Старому Завіті, коли Яків ночував під Бетелем, поклавши камінь собі під голову (Бут. 28, 10‒22), – так через камінь або цеглу померлий пов’язується з патріархом⁴Леонид А. Беляев, «Каменные „подушки” монашеских погребений и их ветхозаветный прототип», Российская археология, 2005, т. 4, p. 171–175.. Цього звичаю дотримувалися, ймовірно до самого кінця XVIII ст. (↑) (↑)

Витаутє Лукшєнєнє