Вільнюс. Місто становлення унії

У складні часи еклезіяльних трансформацій певні міста з їхніми специфічними середовищами відігравали неабияку роль у релігійному житті. Після занепаду Києва, як державного і культурного осередку та переселення київських митрополитів на північ, довший час панувала атмосфера духовної осиротілості, оскільки митрополити, перебуваючи у Володимирі-на-Клязьмі чи Москві, не мали змоги належно розвивати Київську Церкву поза межами тодішньої Московщини¹Див. Борис Ґудзяк, Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії, Львів, 2000, с. 4.. Зміни церковних юрисдикцій у XV–XVI ст. унаслідок боротьби за київську спадщину то одних, то інших державних чинників чи груп впливу і почергове тимчасове правління з Москви чи Новгородка, Вільна або Галича не могли мати позитивного впливу на релігійне життя, створюючи чимало кризових ситуацій у церковному організмі²Назар Заторський, «Послання Мисаїла до папи Сикста IV» 1476 року: реконструкція архетипу (cерія: Київське християнство, т. 15), Львів: Видавництво УКУ, 2019. с. 19..

У Вільно в XVI–XVII ст. концентрувалося кілька етнокультурних і релігійних спільнот, завдяки яким воно завжди було місцем своєрідної «гравітації» для релігійно-активних осіб і груп (іл. 1). Попри локальні особливості релігійне життя Вільна, з незначними відмінностями, розвивалося так само як і в інших регіонах. Церква виступала консолідуючим середовищем для civitas Ruthenica тодішнього Вільна (↑), маючи такі важливі елементи релігійної ідентичності як: слов’янсько-візантійський літургійний обряд; юліанський календар; своєрідне богословське мисленням (апологетично-полемічне); спільну sacrum lingua – церковнослов’янську богослужбову та руську «просту» мови; власне партикулярне церковне право, а також єдину канонічну територію³Див. На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія, за ред. Альфредаса Бумблаускаса, Сальвіюса Кулявічюса та Ігоря Скочиляса, 2-ге, виправл. й доповн. видання, Львів: Український Католицький Університет, Львів, 2019, с. 365–366. (↑).

Вже від початків християнізації ВКЛ релігійний чинник став яскравим маркером приналежності в опозиції «свій – чужий» та важливим елементом можливої дискримінації за конфесійною ознакою. Кризові ситуації були вагомим стимулом для суспільства, щоб почати рефлексії над своєю релігією, вишукувати і формулювати прикмети власної «віри правдивої» на противагу вченню «відступників» і «єретиків» різних мастей. Яскравим прикладом цього твердження є посттридентська реформа Католицької Церкви.

Звісно, міжконфесійні протистояння були характерними для урбанізованих середовищ, яким була притаманна більша організованість, а життєвий ритм не був настільки пов’язаний із сільськогосподарським циклом. У цьому контексті важливою є роль церковних братств, котрі позиціонували себе як хранителі «священної старовини», знаємо про їхній активний супротив майбутній унії, однак, після інституційного утвердження Унійної Церкви їхня роль помітно змаліла (↑).

На процес формування унійної ідентичності значно вплинули монахи-василіяни, особливо після їхнього реформування, яке започаткував митрополит Йосиф (Велямин Рутський) ще у 1617 р., об’єднавши розрізненні монастирі в одну конгрегацію на зразок латинських монаших чинів (іл. 2).

Хоч роль василіян нерідко зводять до впровадження латинізаційних практик і навіть певної обрядової деструкції, однак, врахувавши всі аспекти релігійності тих часів, впадає в око, що василіяни були, мабуть, найдинамічнішим і відносно незалежним середовищем. Релігійне життя василіян хоч і зазнавало трансформацій під впливом латинників та ніколи не згасало, підтримуючи вікову тяглість. У пізніший період почали з’являтися більш сприятливі нагоди для розвитку самого монашества і активізації ширшої пасторальної діяльності. Відомо, що у Вільні впродовж XVII ст. було проведено три Генеральні капітули василіян 1636, 1650 і 1667 рр., акти яких зафіксували широкий спектр релігійної проблематики⁴Див. П. Підручний, Б. Пʼєточко, Василіянські генеральні капітули від 1617 по 1636 рік = Capitula Generalia Basilianorum ab Anno 1617 ad annum 1636, Рим, Львів, 2017..

Розвиток книговидання у Вільні в XVII ст. мав особливе значення, він був важливим чинником міжконфесійної та міжобрядової полеміки й інших суспільних процесів⁵Див. На перехресті культур, с. 109.. Загалом публікації віленських друкарських осередків, які стосувалися релігійного життя Русі були полемічними, зрідка катехитичними, основну масу, однак, становили богослужбові книги (↑). Полемічні твори, завдяки значній особистій заангажованості авторів і видавців, зберегли багато деталей про особливості релігійного (і не тільки) життя опонентів. Критика полемістів здебільшого була спрямована на конкретних опонентів: Петро Скарга, Іпатій Потій (↑), Стефан Зизаній, Касіян Сакович та інші (іл. 3, 4). Завдяки цим публікаціям довідуємося про особливості діяльності важливих для церковної історії історичних постатей, їхні погляди, особисті моральні прикмети тощо⁶Там само, с 110–113. (↑) (↑).

У XVII ст. Вільно, як потужний суспільно-культурний осередок, відіграв роль центру міжконфесійної полеміки: тут видано знакові праці Петра Скарги та Іаптія Потія, Мелетія Смотрицького, Антонія Селяви, Петра Огілевича та багатьох інших, чиї твори розповсюджувались далеко поза межі Вільна⁷Там само, с. 105–108.. Оскільки формування церковної ідентичності уніятів супроводжувалося контроверсіями і жвавою полемікою, відповідно на перший план у цих творах виходили богословські теми, що вже віддавна активно експлуатували у православно-католицькій полеміці. З огляду на відсутність, як у доунійному періоді, так і в подальших часах, повних систематизованих викладів віровчення Православної Церкви, згадана полеміка точилася довкола досить неповного переліку догматичних і обрядових питань⁸Пор. М. Корзо, Украинская и белорусская катехетическая традиция конца XVI – XVIII вв.: становление, эволюция и проблема заимствований, Москва: Канон+, 2007, с. 211..

Виникнення Унійної Церкви унаслідок Берестейської унії 1596 р. призвело до полеміки «двох Русей»⁹Див. На перехресті культур, с. 99. хоч після унії номінально не з’явилося майже нічого у віровченні і літургії, що суперечило б вірі та релігійним практикам тих, хто не прийняв унії. Цікаво, що вже у першій половині XVII ст. православні самі перейняли багато елементів латинської посттридентської сакраментології, але зберегли при цьому незмінною літургійну обрядовість¹⁰Т. Шманько, «Латинізація і окциденталізація: прояви і наслідки», Міжнародний науковий симпозіум «Берестейська церковна унія: перспективи наукового консенсусу в контексті національного дискурсу», Львів 24–27 серпня 2006 р. «Pro Oriente. Берестейська унія (1596) в історії історіографії: спроба підсумку», вид. Й. Марте, О. Турій, Львів, 2008, с. 342–346.. Про це свідчать київські могилянські видання XVII ст., зокрема передмови та коментарі уміщені в богослужбових книгах.

Далі у порівняльній таблиці показано кілька характерних прикладів богословських і літургійно-обрядових особливостей, які були предметом закидів і полеміки між трьома групами опонентів:
 

 
Як бачимо з таблиці, значна частина релігійних реалій для уніятів XVII ст. була збіжною з православними, зокрема ті, які стосувалися зовнішньої маніфестації віри. Згодом у важливих віровчительних питаннях більш виразну схожість поглядів уніятів спостерігатимемо з римо-католиками.

Можемо стверджувати, що у XVII ст. Вільно було важливим чинником у процесі кристалізації нової унійної церковної ідентичності на всіх рівнях суспільного життя (↑) (↑) (↑) (↑). Дискусії, які були притаманні для релігійних середовищ Вільна тих часів поширювалися і на цілу територію Київської митрополії (також і серед православних), формуючи згодом порядок денний для церковного реформування у наступному періоді, коли Унійна Церква на помісному соборі у Замості 1720 р. кодифікувала основні елементи своєї ідентичності.
 

Тарас Шманько