Берестейська унія i уніати. У плині віків

Унійна (Греко-Католицька) Церква постала наприкінці XVI ст., коли єпископат Київської православної митрополії, сподіваючись покращити становище своїх вірних в Польсько-Литовській державі, прийняв рішення перейти під опіку Римського Апостольського престолу. У 1596 р. на соборі у Бересті (тепер м. Брест, Республіка Білорусь) було укладено унію між Руською Церквою та Римом (↑). Згідно з її умовами, єрархи Київської унійної митрополії прийняли католицьке віровчення, зокрема визнали верховну владу римського папи, однак домоглися збереження східного обряду. Першим унійним митрополитом став Михайло (Рагоза, 1596–1599 рр.). Після собору в Бересті до складу Унійної Церкви увійшли Київська митрополича і Полоцька архиєпархії, а також Пінська, Луцька, Володимирська та Холмська єпархії¹Б. Ґудзяк, Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії, Львів, 2000, с. 373–310; Л. Тимошенко, Берестейська унія 1596 р. Навчальний посібник, Дрогобич, 2004, с. 7–40..

Однак не всі єпископи та вірні Київської митрополії підтримали унію. Вірними Царгородському патріарху залишилися владики львівський Гедеон (Балабан) та перемишльський Михайло (Копистенський). Найгостріше протистояння між прихильниками та противниками унії спостерігаємо в перші десятиліття після її укладення, зокрема за урядування митрополита Іпатія (Потія, 1600–1613 рр.) (іл. 1) (↑). Під час його правління уніатам вдалося, зокрема, встановити контроль над церквами у Вільні. У цей же час унійним став столичний монастир Пресв. Трійці, ченцями якого були майбутні видатні архиєреї – Йосафат (Кунцевич) та Йосиф (Велямин Рутський)²На перехресті культур: монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі. Колективна монографія, наукові редактори: Альфредас Бумблаускас, Сальвіюс Кулявічюс, Ігор Скочиляс, Вільнюс, 2017, с. 92–104.. Протистояння посилилося після таємного висвячення у 1620 р. паралельної православної єрархії, яке здійснив єрусалимський патріарх Феофан. Кульмінаційним моментом цього протистояння стало вбивство в 1623 р. у Вітебську полоцького архиєпископа Йосафата (Кунцевича), згодом беатифікованого папою Урбаном VIII³Більше про єрарха: П. М. Кречун ЧСВВ, Святий Йосафат Кунцевич (1580–1623) як свідок віри в епосі релігійної контроверсії, Жовква, 2013. (іл. 2) (↑). Лише у 1632 р. влада Речі Посполитої в особі короля Владислава IV, офіційно визнала паралельне існування двох конфесійних спільнот в державі⁴С. Плохій, Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні, Київ, 2005, с. 173–176..

Одним із найвидатніших єрархів післяберестейського періоду був митрополит Йосиф (Велямин Рутський), який очолював Унійну Церкву з 1613 по 1637 рр. (іл. 3) З його ініціативи у 1617 р. було скликано Новгородоцьку капітулу, на якій засновано Василіянський чин, що об’єднував на перших порах обителі головним чином на теренах сучасних Білорусі та Литви. У 1626 р. ним було скликано перший провінційний собор Київської унійної митрополії, що відбувся у Кобрині. Митрополит також дбав про освіту кандидатів до духовного стану. Зокрема, з його ініціативи Рим надав стипендії для навчання уніатів у папських семінаріях. Врешті, опираючись переходу вірних його Церкви на латинський обряд, митрополит у 1624 р. домігся від папи Урабана VIII заборони на згадані конверсії⁵І. І. Назарко ЧСВВ, Київські і Галицькі митрополити, Рим, 1962, с. 17–36; M. Szegda. «Rutski (Welamin Rutski) Jan», in: Polski słownik biograficzny, т. 33, Krakow, Wrocław, 1991–1992, с. 256–260.. Урядування митрополита Рутського позначене також пошуком компромісу з єрархами Київської православної митрополії (↑).

Негативно позначилися на розвитку Унійної Церкви події середини XVII ст., насамперед козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) і московсько-польська війна 1654–1667 рр. Перемога козаків означала би ліквідацію Унійної Церкви на зайнятих ними теренах. Так, згідно з умовами польсько-козацького договору в Зборові (1649 р.), на території Козацької держави унія не мала існувати. Тому не випадково холмський унійний єпископ Яків (Суша) під час битви під Берестечком (1651 р.) перебував у таборі не Богдана Хмельницького, а короля Яна ІІ Казимира. Так само, згідно з умовами Гадяцького козацько-польського договору 1658 р., на території Великого князівства Руського, яке мало стати третьою складовою частиною Речі Посполитої, унія мала бути ліквідована⁶A. Gil, I. Skoczylas, Kościoły Wschodnie w państwie polsko-litewskim w procesie przemian i adaptacji: metropolia kijowska w latach 1458–1795, Lublin, Lwów, 2014, с. 217–227.. Втім, більш загрозливими для Унійної Церкви були події на території ВКЛ, де проживало більшість її вірних. На теренах, окупованих московськими військами, були ліквідовані унійні парафії⁷Пор.: И. Герасимова, Под властью русского царя: социокультурная среда Вильны в середине XVII века, Санкт-Петербург, 2015, с. 134–135.. Смоленська єпархія, що опинилася в складі Московської держави, у 1654 р. перестала формально існувати, а її владика Андрій (Кваснинський-Злотий) був змушений залишити Смоленщину. У подальшому, аж до кінця існування Речі Посполитої, ця кафедра була титулярна⁸T. Kempa, «Smoleńska archidiecezja greckokatolicka», in: Encyklopedia Katolicka, т. 18, Lublin, 2013, с. 449–450..

Ситуація стабілізувалася на зламі XVII–XVIII ст., коли до єдності з Католицькою Церквою приступили ще три православні єпархії: Перемишльська (1691 р.), Львівська (1700 р.) та Луцька (1702 р.), а також духовенство Правобережної України (1715 р.)⁹A. Gil, I. Skoczylas, Kościoły Wschodnie, с. 322–324.. В історіографії ці події відомі як «нова унія». В результаті Унійна Церква стала однією з найбільших і найчисельніших конфесій тогочасної Речі Посполитої. В адміністративному відношенні вона поділялася на 8 архиєпархій та єпархій. Станом на 1772 р. число парафій становило близько 10 тис., а кількість вірних сягала до 4,5 млн. осіб (іл. 4, 5).

Незважаючи на територіальний зріст Унійна Церква на початку XVIII ст. зіткнулася з низкою проблем, які слід було негайно вирішити. Останній провінційний собор відбувся понад сто років тому у Кобрині (1626 р.), тому існувала нагальна потреба запровадження нових адміністративних приписів для нормального функціонування Церкви в нових історичних умовах. Це міг вирішити новий провінційний собор. Крім того, після подій т. зв. нової унії зауважується неоднорідність у розвитку давніх і нових єпархій. Перші з них, головним чином на теренах сучасних Білорусі й Литви, мали понад столітню унійну традицію з усіма її позитивними і негативними наслідками, такими як латинські впливи на церковне життя. Натомість нові владицтва, на сучасних українських землях, надалі дотримувалися освяченої віками старовини. Тому одним із важливих завдань нового собору мала стати уніфікація літургійних та адміністративних практик Унійної Церкви. Такий очікуваний собор скликав митрополит Лев (Кишка, 1714–1728 рр.) (іл. 6). Він відбувся у 1720 р. у Замості. Його учасниками стали усі єрархи Київської митрополії, численні представники чорного і білого духовенства, а також поодинокі миряни. На цьому церковному зібранні кодифіковано обрядові практики Руської Церкви, зокрема спосіб уділення святих таїнств, усталено її догматичні норми, визначено програму катехизації вірних, обговорено справи чернецтва та освіту духовенства¹⁰Докладніше про собор: Ю. Федорів, Замойський Синод 1720 p., Рим, 1972; С. Недельський, Униатский митрополит Лев Кишка и его значение в истории унии, Вильна 1893.. Упродовж першої половини XVIII ст. завдяки інституту візитацій та єпархіальних соборів київські митрополити та місцеві єпископи послідовно втілювали в життя постанови Замойського собору. Особливо слід відзначити діяльність митрополита Атанасія (Шептицького, 1729–1746 рр.) (іл. 7).

Динамічний розвиток Київської унійної митрополії був перерваний в результаті трьох поділів Речі Посполитої. Значна частина територій, де проживали вірні Унійної Церкви, опинилася в складі Російської імперії. Починаючи з кінця XVIII ст. і впродовж наступних десятиліть державна влада чинить послідовні кроки, скеровані на ліквідацію цієї церковної спільноти в імперії Романових. Остаточно Унійна Церква в Росії була ліквідована у 1839 р., згідно з рішеннями Полоцького собору. Натомість в імперії Габсбургів греко-католики могли вільно розвиватися. У 1807 р. в підавстрійській частині Київської митрополії постала Галицька митрополія¹¹Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807–1808 років: Збірник документів, упоряд., вступна стаття та коментарі В. Ададурова, наук. ред. І. Скочиляс, Львів, 2011.. З середини ХІХ ст. подальше існування греко-католицизму в Центрально-Східній Європі було пов’язане тільки з Габсбургами (↑).

Олег Дух