Берестейська унія i уніати. У плині віків

Берестейська унія 1596 р. – акт розриву з Константинопольським патріархатом і об’єднання частини руської (українсько-білоруської) православної церкви з римо-католицькою церквою у межах Київської митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Релігійна спільнота, яка постала внаслідок об’єднання з Римом, стала називатися Унійною Церквою (від початку ХІХ ст. – Греко-Католицька Церква, в незалежній Україні – Українська Греко-Католицька Церква).

До історичних передумов Берестейської унії відноситься ряд чинників: пропаганда унійної ідеї потридентським католицизмом, активна місійна діяльність єзуїтів на Сході Європи, провал спроб Риму здійснити конверсію на католицизм православної Московії у 80-х рр. XVI ст., нерівноправне становище православ’я в Речі Посполитій у порівнянні з пануючою Католицькою Церквою, кризові явища в церковному житті Київської митрополії, зміни в релігійній культурі в другій половині XVI ст., які є свідченням конфесійно-культурної відкритості до впливів Заходу, втручання константинопольського патріарха Єремії ІІ в справи митрополії в 1588–1589 рр., програми церковних реформ кінця 80-х – першої половини 90-х рр. XVI ст. та невдалі спроби виходу з них, конфлікт церковних братств з єпископатом та конфлікти в середовищі єрархії, сприятлива міжнародна політична ситуація наприкінці століття¹Леонід Тимошенко, «Берестейська церковна унія 1596 року», Наукове товариство імені Шевченка. Енциклопедія, т. 1, Київ, Львів, Тернопіль, 2012, с. 521–522.. У результаті дії цих чинників з’явилася унійна ініціатива єпископату Київської митрополії. Процес, що призвів до укладення унії, був не тільки багатоетапним, але й багатогранним. У 70–80-х рр. XVI ст. унійну ідею активно пропагував єзуїт Петро Скарга, який викладав у Віленській академії і проголошував проповіді у місцевій кафедрі (твір «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем», 1577 р.). Відтак, саме Вільно стало центром поширення унійних ідей. Саме тут у друкарні Мамоничів у 1595 р. була видана книга володимиро-берестейського владики Іпатія (Потія) «Унія» (↑). Разом з луцько-острозьким єпископом Кирилом (Терлецьким) вони стали лідерами унійної ініціативи. Перехід митрополита Михайла (Рагози) до унійного табору був найпізнішим (грудень 1594 р.). Унійна програма єрархії Руської церкви була викладена в документі «33 артикули унії», які були скеровані до Риму. Доцільність унії виводилася з потреби ліквідації розколу християнства, небезпеки поширення єресей, а також поганської неволі патріархів. Для артикулів характерне прагнення обмежити патрональне право польських королів, посилення внутрішньоцерковної дисципліни на зразок Католицької Церкви, особливо єпископської адміністративно-канонічної влади²Леонід Тимошенко, Берестейська унія 1596 р., Дрогобич, 2004, с. 11–14.. Програма регіональної унії Руської церкви, відрізнялася від планів універсальної унії князя Василя-Костянтина Острозького і від програми реформи православ’я церковних братств.

У Римі, куди наприкінці 1595 р. прибула делегація Руської Церкви у складі єпископів Іпатія (Потія) та Кирила (Терлецького) артикули були піддані ретельному аналізу теологічними експертами. Важливим етапом унійного процесу були урочистості в Римі 23 грудня 1595 р., коли владики Іпатій та Кирило на святковій церемонії у папи Климента VIII прийняли католицьке сповідання віри. Визначальними для долі унії вважаються також булли папи Климента VIII: «Великий Господь» (23.12.1595 р.) і «Годиться Римському Архієреєві» (23.2.1596 р.)³Основні документи Берестейської унії, Львів, 1996, с. 65–80.. Ці та інші римські документи встановлювали юрисдикційний статус Руської церкви під патронатом Апостольської Столиці.

Проголошення унії відбулося на унійному соборі в Бересті Литовському у жовтні 1596 р. Не дійшовши порозуміння, унійна і православна партії 8 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві Св. Миколая (іл. 1), а православні – в оселі М. Райського, де зупинився князь Острозький. Спільний собор, який би об’єднав прихильників і противників унії, не відбувся. Усіх учасників Берестейських соборів, віднотованих у джерелах, налічується 175 осіб: 24 учасники унійного і 151 учасник православного⁴Леонід Тимошенко, Берестейська унія 1596 р., с. 35..

На унійному соборі зібралося 9 єрархів: київський митрополит Михайло (Рагоза), володимирсько-берестейський Іпатій (Потій), луцько-острозький Кирило (Терлецький), полоцький Григорій (Загоруйський), пінсько-турівський Йона (Гоголь) та холмський Діонісій (Збіруйський). Учасниками собору були також мінський, брацлавський і лавришівський архимандрити. Римо-католиків також налічувалося 9: 3 єпископи – луцький Б. Мацейовський, львівський Д. Соліковський і холмський С. Гомолінський; 4 єзуїтів – Петро Скарга, М. Лятерна, К. Нагай і Ю. Раб; 2 греків з Риму – П’єтро Аркудій і Ю. Мошетті. Світська частина собору була невеликою – всього 6 осіб: віленський воєвода Миколай Кшиштоф Радзивіл, канцлер ВКЛ Лев Сапіга, берестейський староста Д. Халецький, кам’янецький каштелян Я. Претвич, князь Я. Шуйський та інстигатор Калинський. Ця частина собору представляла найвпливовішу златинізовану магнатерію ВКЛ⁵Там само, с. 177–178..

Собор під проводом київського митрополита Михайла (Рагози) прийняв 8 жовтня декларацію (грамоту) про перехід до унії – головний документ, який базується на декларативному визнанні флорентійської ідеї єдності Церков (іл. 2). У центрі уваги в ньому знаходиться обґрунтування мотивів унії. Документ є декларацією урочистого проголошення унії, тому він сповнений пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом.

Учасників паралельного православного собору було набагато більше (духовних налічувалось 74 особи, світських – 77). До складу духовного кола входило 7 представників Східних православних церков⁶Там само, с. 35..

Після Берестейських соборів вибухнула міжконфесійна боротьба, центром якої стало Вільно. Так, на унійний собор до Берестя віленці не делегували жодного представника, зате на православному соборі їх делегація була дуже представницькою (6 духовних осіб: посли від Віленського крилосу – священники Леонтій Бобрикович (Бобриковський) Воскресенський та Омелян Юріївський; отці Віленські братські – Василь Троїцький та Герасим Накривайло; а також ченці Віленського Святодухівського монастиря –Теофилят (Йоаннович); Митрофан (Диментиянович); і проповідник Стефан Зизаній з обителі Пресв. Трійці у Вільні. Численною була й делегація світських (12 осіб, переважно відомі братчики)⁷Леонід Тимошенко, Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVІ – перша третина XVII ст.): монографія, Дрогобич, 2020, с. 355–356. (↑) (↑) (↑).

Після 1596 р. розгорілася релігійна полеміка, центром якої також стало Вільно. Так, у 1597 р. тут було видано кілька вагомих творів на захист унії: «Описанье и оборона собору руского берестейского» Петра Скарги, та «Справедливое описанье поступку и справи синодовое…» Іпатія (Потія). 1600 року в друкарні Д. Ленчицького вийшов твір Потія «Антирезис». Православні відповіли твором «Апокрисис» (1597 р., братська друкарня)⁸Там само, с. 403–429..

Центром православних у Вільні вже у 1597 р. став монастир Св. Духа, осередком уніатів – монастир Пресв. Трійці.

Берестейські собори, які засвідчили розкол києво-руського християнства (фактично, існувало дві паралельних київських митрополії), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування Київської Церкви. Відтак зросла етноконфесійна свідомість, яка вплинула на легітимацію священного права повстання козацтва проти Речі Посполитої. Православний Берестейський собор 1596 р. врятував, без сумніву, українсько-білоруське православ’я, яке розквітло в епоху Петра (Могили). Унійний собор започаткував релігійно-церковну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці (↑).

Леонід Тимошенко