Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Від крипт до повсякдення монахів

Антропологічні дослідження останків, знайдених у 2015–2016 рр. під великим вівтарем у Віленському храмі Пресв. Трійці (іл. 1, 2, 3), дозволили краще пізнати спосіб життя монахів-василіян у XVIII ст. (↑) У крипті виявлено 5 мумій, 13 частково муміфікованих тіл та 56 скелетів (іл. 4, 5). Вважається, що муміфікація відбулася тут природним шляхом, завдяки сприятливому мікроклімату (досить-таки постійній температурі, сухому повітрю), без додаткового зовнішнього втручання. Проте з-поміж усіх мумій виділяється одна, живіт і груди якої набиті дрібними дерев’яними стружками. Можна припустити, що в цьому випадку після смерті тіло було забальзамоване, щоб уповільнити його розпад (бальзамували зазвичай покійних представників еліти, але речі, покладені разом з померлим, не свідчать про його знатне походження). На жаль, цю унікальну знахідку більш детально не досліджували, щоб уникнути пошкодження або й знищення.

Вдалося з’ясувати, що в крипті похоронено двох жінок, решта ж останків належать чоловікам (з причини сильного розкладення встановлено стать лише двох похованих; стосовно ще двох є сумніви, однак і вони, найімовірніше, теж були чоловічої статі). Жінки померли в поважному віці, маючи на схилі літ, мабуть, непросте життя – вони були беззубі, й згорблені від старості.

17 монахів теж покинули цей світ у старшому віці – 50 років і більше. Їх уже виснажили хвороби, типові для літні людей: мучив біль у пошкоджених артритом суглобах і хребті, спинні грижі, отримані під час травм чи фізичних робіт, різноманітні запалення. Ще 10 померло зовсім молодими, доживши всього до 20–29 років, 25 – до 30–39 років, і 20 – до 40–49 років. Важко точно вказати причину смерті кожного з них, можемо окреслити тільки деякі тенденції. Оскільки середовище проживання є однією з головних детермінант тривалості життя людини, а найуразливішими щодо різних захворювань у містах того часу були дві групи – діти й новосели¹Rebecca C. Redfern, et al., «Urban–rural Differences in Roman Dorset, England: A Bioarchaeological Perspective on Roman Settlements», in: American Journal of Physical Anthropology, 2015, t. 15, p. 107–120; ejusd., «A Novel Investigation into Migrant and Local Health-Statuses in the Past: A Case Study from Roman Britain», in: Bioarchaeology International, 2018, t. 2, p. 20–37., то василіяни, які постійно мігрували, наражали своє здоров’я на небезпеку, найчастіше, припускаємо, саме тоді коли прибували на нове місце. Самі прибульці також могли стати джерелом поширення в монастирі інфекційних хвороб. Так, наприклад, оглянуті останки показують, що один із ченців мав дуже заразну недугу – туберкульоз.

Дослідження тіл дають змогу дізнатися і про харчові звички василіян. Ці монахи харчувалися дещо ситніше, ніж статистичний мешканець Вільна XVII–XVIII ст. Вісім з них навіть потерпали від недомагань, спричинених таким харчуванням, – подагри і ДІСГ (дифузний ідіопатичний скелетний гіперостоз). Подагра, т. зв. хвороба королів, пов’язана з надмірним споживанням алкоголю чи м’яса. Коли вона вражає суглоби (зазвичай на великих пальцях стопи), кінцівки напухають, деформуються, викликаючи напади сильного болю. Для ДІСГ характерним є зрощення хребців хребта, на що страждають люди, які мають діабет ІІ типу або зайву вагу. Переважно така патологія не відчувається, лише іноді хворі скаржаться на відчуття ломоти в суглобах чи затерпання в області хребта²Tony Waldron, Palaeopathology (серія: Cambridge Manuals in Archaeology), Cambridge: Cambridge University Press, 2010, p. 75.. Необхідно зазначити, що ДІСГ був доволі поширений у чернечому середовищі і інших країнах Європи³Barbara Harvey, Living and Dying in England 1100–1540: The Monastic Experience, Gloucestershire: Clarendon Press, 1993; Juliet Rogers, Tony Waldron, «DISH and the Monastic Way of Life», in: International Journal of Osteoarchaeology, 2001, t. 11, p. 357–365..

Насельники монастиря часто зазнавали важких або дещо легших травм. Сліди травмування помічено на 33 тілах похованих василіян. Якщо зважити на активний спосіб життя ченців, часті й далекі подорожі, то цей факт не викликає великого подиву. Натомість важко пояснити численність множинних переломів ребер – їх мали 19 монахів, тобто майже кожен четвертий. Можливо, ця тенденція була зумовлена небезпечністю самого міста через закритість простору, так і через неуникність контактів з іншими, не завжди по-товариськи налаштованими особами (до такого результату спонукають і висновки загального дослідження травм жителів Вільно, згідно з якими містяни ламали ребра значно частіше, ніж мешканці села: такі переломи були чи не в кожного п’ятого вільнянина⁴Justina Kozakaitė, Traumos XIII–XVIII a. Lietuvoje bioarcheologiniais duomenimis: daktaro disertacija, Vilnius: Vilniaus universitetas, 2018.. Ще чотири ченці зазнали насильницьких ушкоджень: їм було зламано носи або гострими предметами розбито голови⁵Докладніше див.: Justina Kozakaitė, Martynas Jakulis, «Lūžę šonkauliai, praskeltos galvos: Vilniaus Švč. Trejybės cerkvėje palaidotų vienuolių sužalojimai», Lietuvos istorijos studijos, 2017, t. 39, p. 24–39; Albinas Kuncevičius, et al., «Nekropolis ir jo archeologiniai tyrimai», in: Kultūrų kryžkelė: Vilniaus Švč. Trejybės šventovė ir vienuolynas, moksl. red. Alfredas Bumblauskas, Salvijus Kulevičius, Ihoris Skočiliasas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2017, p. 224–236; Dario Piombino-Mascali, et al., «Crypt Archaeology: Preliminary, Investigations in the Basilian Church of the Holy Trinity of Vilnius, Lithuania», Medicina Historica, 2017, vol. 11, no. 2, p. 128–130; Edvardas Simčenka, et al., «Isotopic Dietary Patterns of Monks: Results from Stable Isotope Analyses of a Seventeenth–Eighteenth Century Basilian Monastic Community in Vilnius, Lithuania», Archaeological and Anthropological Sciences, 2020, vol. 12, iss. 5, article no. 102. (↑) (↑).

Юстіна Козакайтє