Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Йосиф (Велямин Рутський) (світське ім’я Іван) народився у проміжку між 1 квітня 1574 – 1 квітня 1575 р. у Руті, а помер 5 лютого 1637 р. у Дермані на Волині, був унійним митрополитом у 1614–1637 рр. (іл. 1)

Шляхтичі Велямінови гербу Букраба проживали на Новогрудчині, де їх родовим гніздом був маєток Рута. Поступово Велямини почали називатися Рутськими. Не виключено, що рід мав татарське коріння. Як уважає Дзяніс Лісейчиков, який віднайшов руськомовний тестамент митрополита, через посередництво єпископа Рафаїла (Корсака) він сам спричинився до створення легенди про походження Рутських з російських бояр Веляминів. У такий спосіб він прагнув приховати своє татарське коріння, щоб не зашкодити репутації Унійної Церкви. Відома в історіографії версія про російське походження Рутських, тепер не має переконливих аргументів¹Д. Лисейчиков, «Завещание митрополита Иосифа Вельямина Рутского», Завещания униатских иерархов Киевской митрополии XVII и XVIII вв. как пример религиозной культуры общества Речи Посполитой, ред. Анджей Гиль, Люблин, 2016, с. 47–73..

Після навчання у 1580-х рр. у кальвіністських школах у Новогрудку та Вільні, Іван Рутський подався на навчання до Праги та Вюрцбурга. Згодом він подався до Риму, де 1600 р. вступив до Папської Грецької колегії і перейшов до унії. У 1601 р. повернувся до ВКЛ і вже в 1602 р. очолив у Вільні унійну семінарію. У 1605 р. підготував науково-педагогічний трактат «Дискурс», в якому обґрунтував реформу у сфері освіти та виховання²M. Szegda, «Rutski Jan», in: Polski Słownik Biograficzny, Krakow, Wrocław, 1991–1992, t. 33/2, zesz. 137, s. 256–260..

У Вільні він зблизився з ченцем монастиря Пресв. Трійці Йосафатом (Кунцевичем) (↑). 6 вересня 1607 р. Рутський вступив до місцевої чернечої спільноти, а уже через рік був висвячений на диякона. У 1608 р. видав свої відомі «Тезиси» – своєрідну теологічну доктрину уніатів у ділянці науки про святі тайни (сакраментологія)³І. Саверчанка, Aurea mediocritas. Кніжна-пісьмовая культура Беларусі. Адраджэнне і барока, Мінск, 1998, с. 234–236..

У липні 1608 р. митрополит Іпатій (Потій) (↑) призначив Рутського своїм намісником монастиря Пресв. Трійці. Після подолання у 1609 р. конфлікту з православними, Святотроїцький монастир перетворився на духовний осередок Унійної Церкви. За часів архимандритства Рутського Віленська унійна обитель налічувала до 60 насельників.

Разом з монастирем Пресв. Трійці, в юрисдикцію уніатів були передані всі маєтності Руської церкви у Вільні. Рутський досить успішно виконував свої обов’язки, і в червні 1611 р. Іпатій (Потій) зробив офіціала своїм помічником-коад’ютором з правом наступництва. Тоді ж Потій уділив Рутському єпископську хіротонію, а роком пізніше передав йому в управління всю Київську митрополію. 5 квітня 1614 р. Апостольська столиця затвердила Йосифа (Велямина Рутського) предстоятелем Унійної Церкви. Восени 1615 р. митрополит Рутський відвідав у Римі Святішого Отця Павла V, який підніс його до гідності асистента Папського престолу.

Йосиф (Велямин Рутський) був ініціатором церковних перетворень, найважливіша серед яких – василіянська реформа 1617 р., що передбачала як засвоєння досвіду латинського потридентського католицизму, так і збереження основних елементів східного чернецтва: літургійної традиції, аскези тощо. Упродовж майже 25-річного архипастирського служіння на митрополичому престолі Рутський основні свої зусилля зосередив на піднесенні освітнього рівня та морального стану єпархіального духовенства; утвердженні унії у ВКЛ та Речі Посполитій; захисті прав і прерогатив Унійної Церкви; пошуку шляхів порозуміння з православними, особливо після відновлення православної єрархії в 1620–1621 рр.⁴На перехресті культур. Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі, колект. монографія за ред. А. Бумблаускаса, С. Кулявічюса та І. Скочиляса, 2-ге, виправл. й доп. вид., Львів, 2019, с. 115–132.

Ідея спільного Київського патріархату обговорювалася Йосифом (Велямином Рутським) з митрополитами Йовом (Борецьким) і Петром (Могилою). Було вирішено скликати спільний об’єднавчий собор у Львові 1629 р., однак до практичної реалізації проєкту злуки справа так і не дійшла. У 20-х рр. XVII ст. для зміцнення унії на Сході була утворена Смоленська унійна єпархія на чолі з єпископом Левом (Кревзою).

За ініціативи Рутського у квітні 1621 р. православна спільнота Вільна зазнала жорстокого погрому. «Віленська трагедія» зазнала розголосу. Джерела ілюструють активність та агресивність Рутського, який викликав на свій суд Мелетія Смотрицького і, не дочекавшись, піддав його викляттю⁵Леонід Тимошенко, Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVII ст.), Дрогобич, 2020, с. 372–377.. Після смерті Кунцевича митрополит Йосиф виступив ініціатором беатифікації полоцького мученика, наголошуючи на його героїчній поставі в обороні єдності Церкви.

У писемній спадщині Рутського особливе місце посідає полемічний твір «Sowita wina» («Подвійна вина»), який вийшов анонімно у Вільні в 1621 р. У цьому яскравому полемічному творі автор вступив у полеміку з Мелетієм Смотрицьким, автором твору «Верифікація невинності». Рутський встиг наприкінці року видати у Вільні відповідь «Екзамен оборони» (↑).

Суперечка двох видатних інтелектуалів Руської церкви велася довкола багатьох питань, пов’язаних зі статусом Православної Церкви внаслідок відновлення її єрархії. Історики літератури незмінно відзначають літературний талант Рутського, який розкривається через багатство художніх прийомів, образність мови, поетичність стилю, сміливе використання народно-поетичних символів, римської і грецької міфології.

Діяльність Рутського у монастирі Пресв. Трійці добре документується. У конфліктні 1608–1609 рр. він допомагав митрополитові викрити православних «змовників», які прагнули відсторонити уніатів (↑). У 1603–1606 рр. Йосиф (Велямин Рутський) обіймав ректорство Святотроїцької семінарії. У часі митрополиства Рутського настоятелем Святотроїцької обителі у 1612–1617 рр. був Йосафат (Кунцевич), у 1617–1624 рр. – Лев (Кревза). Вже як архимандриту Рутському вдалося розбудувати Святотроїцький комплекс, налагодити побут іноків і запровадити строгий монастирський устав. Троїцький храм став доступнішим для вірних. На період проведення першої василіянської капітули в Новгородовичах у 1617 р. обитель була найбільшою чернечою спільнотою Унійної Церкви, перетворившись на справжній центр руського монашества у ВКЛ.

Митрополит Рутський залишив по собі велику епістолярну спадщину. Частина листів була написана у Вільні, що дозволяє детальніше простежити його зв’язки з містом. Так, у період з 1621 по 1626 рр. митрополит вислав з Вільна до канцлера Лева Сапіги 12 листів. Дати листів не тільки вказують на час його перебування у Вільні, а й почасти увиразнюють його ставлення до віленських подій чи подають яскраві рефлексії про місто⁶Там само, с. 345..

У 1620 р. Святотроїцьку архимандрію обійняв Йосиф (Боровик), у 1622 р. – Анастасій (Селява), у 1625 р. – Рафаїл (Корсак), у 1629 р. – Пахомій (Оранський). Настоятелями монастиря Пресв. Трійці ставали винятково ревні й авторитетні в унійному середовищі діячі. Саме з них рекрутувалася єрархія Унійної Церкви і василіянського чину. Варто відзначити й високий освітній рівень святотроїцьких унійних архимандритів.

Святотроїцький монастир у XVII ст. отримав декілька фундушів, серед яких найбільш резонансним можна вважати запис у 1613 р. Йосифом (Велямином Рутським) свого родинного маєтку Рута в Новогрудському воєводстві.

6 лютого 1637 р. Йосиф (Велямин Рутський) помер у Дерманському монастирі. Тіло покійного поховали в церкві Пресв. Трійці у Вільні (↑). У 1655 р., коли московська армія окупувала місто, його останки були вивезені до Росії (про їхню подальшу долю досі нічого не відомо). Показово, що вже невдовзі після кончини Рутського його почали вшановувати як блаженного, про що свідчать численні прощі до гробу (іл. 2, 3).

Леонід Тимошенко