Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Костянтин Острозький (бл. 1460–1530 рр.), князь, великий гетьман Великого князівства Литовського (1497–1500 рр., 1507–1530 рр.), маршалок Волинської землі (1507–1530 рр.), каштелян віленський (1511–1522 рр.) і воєвода тракайський (1522–1530 рр.), був одним з найвпливовіших політиків ВКЛ першої половини XVI ст. (іл. 1) Така успішна політична кар’єра цього державного діяча склалася за правління Казимира IV Яґеллончика (1440–1492 рр.) та його синів – Олександра (1492–1506 рр.) і Сиґізмунда І Старого (1506–1548 рр.). Останній, особливо цінуючи військові здібності і перемоги великого гетьмана, навіть наважився обійти правові обмеження ВКЛ, дозволивши православному ввійти до правлячої еліти і стати членом Панів-Ради.

У біографії князя можна виділити кілька періодів. На ранньому етапі його кар’єри важливе місце посідав Вільно, а точніше двір володаря в цьому місті. З 1486 р. довше чи коротше перебуваючи при монаршому дворі, Острозький брав участь у роботі судів володарів і віленських сеймів, долучався й до інших політичних справ ВКЛ або королівської родини, мав змогу й заступатися за близьких йому людей¹Raimonda Ragauskienė, «Konstantino Ostrogiškio karjera Aleksandro Jogailaičio dvare», in: Kunigaikščiai Ostrogiškiai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2016, p. 25.. У 1495 р. Костянтин разом з іншими представниками еліти ВКЛ супроводив майбутню володарку ВКЛ, велику княжну московську Олену до Вільна (іл. 2). У 1497 р. був призначений полководцем війська Литовського. Тоді стрімкий поступ у його кар’єрі було перервано битвою над Ведрошею в 1500 р., коли князь зазнав прикрої поразки від сил Великого князівства Московського і навіть потрапив у неволю до московитів.

Повернувшись на терени ВКЛ в 1507 р., Острозький знову став великим гетьманом. З тих пір він багато часу проводив у битвах з кримськими татарами та московитами, здобув чимало значних перемог, які прославили його ім’я як у Литві й Польщі, так і по всій Європі. На рахунок князя відносять кілька десятків успішних боїв і лише декілька поразок: згідно з різними історіографічними даними, він був «переможцем 64 битв» і тільки «6 разів зазнав невдачі», чи принаймні «очолював 33 битви, з яких програв лише дві»²Władysław Pociecha, Królowa Bona, 1494–1557. Czasy i ludzie odrodzenia, t. 3, Poznań: Poznańskie Towarzystwo Przyjaciół Nauk, 1958, p. 94; Darius Baronas, «Konstantinas Ostrogiškis – vienas geriausių karvedžių», Veidas, 2007, nr. 9..

Окремої уваги варта перемога 1514 р. під Оршею (іл. 3, 4). Ця битва вважається однією з найбільших у тогочасній Центральній та Східній Європі, вона була докладно описана в хроніках, відображена в художній літературі й образотворчих творах. В історіографії її іноді називають Великою битвою або Грюнвальдом на Сході, а Острозькому вона здобула ім’я Сципіон Русі або Литви, прирівнюючи його до видатного римського полководця, переможця Ганнібала і Картагени – Сципіона Африканського³Ludwik Kolankowski, Polska Jagiellonów: Dzieje polityczne, Olsztyn: Oficyna Warmińska, 1991, p. 129; Alfredas Bumblauskas, Genutė Kirkienė, «Ostrogiškiai tarp Vilniaus, Ostrogo ir Kijevo», in: Kunigaikščiai Ostrogiškiai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2016, p. 8.. Успіх Литви в цій битві сьогодні пояснюється новизною військової тактики: вперше в історії була застосована артилерійська засідка⁴Oleg Dziarnovič, «1514 metų Oršos mūšis ir Konstantinas Ostrogiškis», in: Kunigaikščiai Ostrogiškiai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos centras, 2016, p. 76–77.. Після бою було поширено думку, що Москва на відкритому полі раті не може зрівнятися з Литвою. Ця перемога справді змінила хід литовсько-московської війни: хоча нещодавно втраченого Смоленська так і не вдалося відвоювати, ВКЛ тоді перешкодило реалізації московської політики «збирання земель руських». Між ВКЛ і Москвою на якийсь час встановилася рівновага сил. Ще один наслідок перемоги під Оршею – це те, що вона у певному сенсі консолідувала суспільство литовської держави, ставши предметом гордості і католиків, і православних.

Воєнний успіх посприяв і вирішенню інших міжнародних питань. Коли звістка про нього поширилася Європою, імператор Священної Римської імперії Максиміліан I розірвав союз із Москвою і в 1515 р. у Відні підписав мирний договір із Сиґізмундом І Старим⁵V. Daugirdaitė-Sruogienė, «Kunigaikštis Konstantinas Ostrogiškis ir Oršos mūšis 1514 metais», Karys, 1955, nr. 10, p. 294.. Це стало важливою передумовою для розпаду коаліції Москви і Габсбурґів проти Яґеллонів. Кілька відоміших в’язнів-московитів було відправлено в двори володарів Європи (Будапешт, Венецію), тим самим представляючи Польщу і Литву форпостом Європи проти «схизматиків».

Князеві належало близько 100 міст і 1 300 сіл⁶Raimonda Ragauskienė, Konstantino Ostrogiškio turtas ir religinė mecenatystė Lietuvoje, p. 85., які здебільшого зосереджувалися навколо Острога на Волині. Мав він і кам’яницю у Вільні. Згідно з переписом війська ВКЛ, у 1528–1529 рр. Острозький утвердився в п’ятірці найзаможніших вельмож князівства (забезпечував для військових потреб 426 коней)⁷Литовская Метрика, отд. 1, ч. 3: Книги Публичных дел. Переписи Литовского войска (серия: Русская историческая библиотека, т. 33), Петроград: Императорская Археографическая комиссия, 1915, кол. 8.. Чималу частину його статків складали нагороди володаря за бойові перемоги та відшкодування витрат під час війни.

Багато рішень, що стосувалися Острозького як державного діяча, було прийнято у Вільні. Тут він розпочав свою кар’єру як великий гетьман ВКЛ, незабаром отримавши у володіння староства Брацлава, Вінниці та Звенигорода, тут став віленським каштеляном, а згодом – тракайським воєводою. За особливі військові заслуги Острозького володар навіть змінив порядок місць у пани-раді і надав великому гетьману ВКЛ перше місце серед мирян (в обхід віленського воєводи) і право користуватися червоною восковою печаткою. У столиці ВКЛ вирішувався і конфлікт, що вибухнув між цим вельможею та віленським воєводою Альбрехтом Гаштольдом у 1522 р., пов’язаний з боротьбою за владу, політичними амбіціями й майбутнім держави. Тоді Острозький схилявся до унії з Польщею, не схвалюючи ідеї більшої самостійності ВКЛ, що її прагнули магнати. Проте позиція великого гетьмана щодо унії змінювалася. Коли в країні стабілізувалася політична ситуація, Острозький, правдоподібно, почав усвідомлювати зростаючу значущість Литви в персональній унії з Польщею. З цієї причини він присягнув Сиґізмунду ІІ Августу як великому князю литовському і в 1529 р. взяв участь в урочистостях з нагоди його коронації у Вільні. Того ж року у Віленському сеймі разом з іншими вельможами князь прийняв Перший литовський статут, який, зокрема, містив статтю, що забороняла іноземцям купувати землю та обіймати посади у ВКЛ.

Винятковість Острозького виявлялася і в найгірші моменти його життя. 1500 року, потрапивши в московську неволю, він не піддався спокусам правителів ворожої держави. Уродженець руських земель, потомок, як і московські правителі, тих самих Рюриковичів, ревний православний, великий гетьман краще за всіх пасував би на роль «збирача земель руських». Однак Острозького це не спокусило, і в 1507 р. він утік із полону, повернувся до ВКЛ, тим ніби демонструючи, яка країна є його справжньою батьківщиною. Такий його вибір став символічним, виразно засвідчивши, що шляхи Москви та Київської Русі розійшлися. І найважливіша роль в історії їхнього відокремлення та закладення основ для Білорусі й України як незалежних історичних гравців у майбутньому випала саме Великому князівству Литовському та його столичному місту Вільні (іл. 5) (↑).

Ґенутє Кіркєнє