Вільнюський ансамбль Пресв. Трійці. Минуле

Напередодні Берестейської унії на території Великого князівства Литовського існувала низка обителей православних інокинь – у Полоцьку, Пінську і Могилеві¹Олег Дух, Превелебні панни: Жіночі чернечі спільноти Львівської та Перемишльської єпархій у ранньомодерний період, Львів: Видавництво УКУ, 2017, с. 59.. В XVI ст. виникла також жіноча монаша спільнота при церкві Пресв. Трійці у Вільні. Перша достовірна згадка про неї датується 1589 р.: у привілеї Сигізмунда ІІІ Вази, яким монарх апробував устав Святотроїцького братства, вказується, що братчики зобов’язані щотижня давати кошти «на страву» не лише тутешнім ченцям, але й черницям²Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею, Вильна: Тип. А.Г. Сыркина, 1878, т. 9: Акты Виленского земского суда, с. 142..

Першою знаною настоятелькою монастиря була Василиса (Варвара Сапіжанка), дочка мінського воєводи Богдана Сапіги та його першої дружини, княжни Марини Капусти³Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, Вильна: Типография Губернского Правления, 1885, с. 130. (↑). У 1609 р. вона згадується як ігуменя обителі, яка на той час була вже унійною. Упродовж першої половини XVII ст. було закладено матеріальні підвалини, необхідні для належного функціонування спільноти. Численні надання були потверджені у 1639 р. привілеєм Владислава IV⁴ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 429, арк. 35–35 зв..

Динамічний розвиток монашої громади був перерваний подіями московсько-польської війни 1654–1667 рр. У серпні 1655 р., напередодні захоплення Вільна військами царя Олексія Михайловича, черниці постановили залишити місто. Втікаючи, вони забрали найцінніші речі, серед яких була «немала скриня, залізом окована, з різними вічистими справами, привілеями на сам Віленський монастир, а також різними правами на фільварок Ошмяни Нарушевичівські». Однак човен, в якому перебували сестри, зазнав обстрілу одного з московських загонів, і скриня з документами потонула у Вілії⁵Там само, арк. 16–16 зв.. Небагато відомо про долю спільноти під час московської окупації. Слід гадати, що єдиною черницею Троїцької обителі, котра не залишила місто, була сестра Марта⁶XVII a. vidurio Maskvos okupacijos Lietuvoje šaltiniai,, 2011, t. 2: 1655–1661 m. Rusų okupacinės valdžios Lietuvoje dokumentai, p. 348.. Частина інокинь знайшла прихисток на теренах Герцогства Пруссія⁷Sławomir Augusiewicz, «Spis uchodźców z Wielkiego Księstwa Litewskiego w Prusach Książęcych w latach 1655–1656 w zbiorach Geheimes Staatsarchiv Preussischer Kulturbesitz w Berlinie», in: Komunikaty Mazursko-Warmińskie, 2011, t. 1 (271), s. 108, 114, 125, 126, 151, 152, 166..

Після звільнення Вільна (1661 р.) монахині повернулися до своєї обителі. Чернечий осередок надалі користувався популярністю серед віленських міщан, які, зокрема, віддавали сюди своїх дітей на виховання. Також дочки представників правлячої еліти Вільна обирали чернече життя в цій унійній обителі. Серед тогочасних інокинь згадуються доньки райці Якова Соколовського та бурмістра Петра Мінкевича. Не цуралися постригу в цій обителі і шляхтянки. Вічні обіти в монастирі прийняла, зокрема, племінниця берестейського воєводи Якуба Теодора Кунцевича⁸Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею, т. 9, с. 261–264, 298–300; т. 15, с. 214–217..

Перша половина XVIII ст. була надзвичайно складним періодом в історії Вільна. Під час Північної війни місто декілька разів переходило від одних до інших. У 1702 р., після його захоплення шведськими військами, на міську громаду було накладено значну контрибуцію, до сплати якої мали долучитися й чернечі спільноти (сестри Троїцької обителі були зобов’язані сплатити 30 зл.). Ще одним нещастям для Вільна стали пожежі. Найбільш руйнівні для міста відбулися в 1737 та 1748 рр., коли згоріло майже все середмістя⁹Józef Ignacy Kraszewski, Wilno od początków jego do roku 1750, Wilno: Nakładem i drukiem Józefa Zawadzkiego, 1840, t. 2, s. 172, 177.. Постраждали й кам’яниці василіянок. Не маючи коштів на ремонт, черниці поступово позбувалися нерухомості¹⁰LMAVB, Rankraščių skyrius, f. 41–220, l. 236; Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею, т. 9, с. 329–332, 388–390..

Більше про історію обителі дізнаємося з кінця XVIII – першої третини XIX ст. Монастирський корпус, що утворився в результаті об’єднання двох міських кам’яниць, був двоповерховим і мав три крила. У рапорті з 1804 р. зафіксовано наявність 19 чернечих келій, а також кухні, рефектаря, комор, складських приміщень та помешкань для челяді. Окремо існували господарські будівлі: броварня, стайня та возівня¹¹ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 430, арк. 12..

Черниці не мали власного храму, а на богослужіння приходили до Троїцької церкви. З огляду на вимоги клявзури, на хорах цього храму їм було відведене спеціальне місце, захищене від сторонніх очей. Для своїх молитовних практик черниці використовували також прибудовану до лівої нави храму каплицю Воздвиження Чесного Хреста. Богослужіння у ній, щоправда, відбувалися рідко; тут черниці переважно сповідалися, а під час Божественної Літургії приймали причастя, сходячи з хорів додолу¹²VUB, Rankraščių skyrius, f. 4-A750, l. 2; f. 4-A755, l. 3v.. До каплиці та на хори можна було потрапити, як з Троїцької церкви, так і безпосередньо з жіночого монастиря, уникаючи таким чином зустрічей зі світськими особами, які приходили на богослужіння до храму. З цією метою у 1792 р. з обителі через дзвіницю було прокладено закриту дерев’яну галерею, що опиралася на муровані стовпи¹³Иосиф В. Щербицкий, Виленский Свято-Троицкий монастырь, с. 132. (↑).

Після переходу Вільна під російську юрисдикцію в монастирі упродовж чверті століття постійно проживало кільканадцять черниць, хоча в часи існування Речі Посполитої, тут мешкало понад двадцять¹⁴ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 430, арк. 12 зв.. Утім серед обителей василіянок, що діяли на початку ХІХ ст., віленська спільнота була однією із найчисельніших, у 1806 р. вона нараховувала 13 сестер. Більшими були лише обителі в Мінську (23) та Вітебську (19), інші спільноти поступалися віленській кількістю насельниць: Полоцьк (12), Орша (11), Дубно (8), Полонне (8), Пінськ (7), Гродно (5). Новгородок (5), Володимир (5)¹⁵Marian Radwan, «Bazylianie w zaborze Rosyjskim w latach 1795–1839», in: Nasza Przeszłość, 2000, t. 93, s. 164, 168, 174..

Практично усі тогочасні черниці Віленського монастиря походили із середньозаможної та дрібної шляхти з литовсько-білоруських земель колишньої Речі Посполитої. Наприклад, багатолітня ігуменя обителі Йоанна (Важинська) була дочкою ошмянського підкоморія Марціна Важинського. Один з її братів – Антоній Важинський, був ґродським суддею цього ж повіту, родич Порфирій (Важинський) – протоархимандритом Василіанського чину, а згодом холмським єпископом¹⁶LMAVB, Retų spaudinių skyrius, L-18/536, l. 3; Акты, издаваемые Виленскою Археографическою комиссиею, т. 9, с. 84–86.. Констанція (Єленська) була донькою земського судді Мозирського повіту (іл. 1). Одна з її племінниць – Констанція, була також василіанкою у Вільні, а інша – Михаїла Гавриїла, у цьому ж місці візиткою¹⁷Małgorzata Borkowska, Leksykon zakonnic polskich epoki przedrozbiorowej, Warszawa: Wydawnictwo DiG, 2008, t. 3, s. 174..

Крім молитовних практик черниці також провадили діяльність, яку сьогодні можна назвати освітньо-виховною та «опікунською». Василіянки приймали на навчання дівчат. На початку ХІХ ст. навчальна програма була ще цілком «ранньомодерною» і зводилася до навчання читання, письма, закону Божого та ручних робіт¹⁸ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 430, арк. 3.. З часом школа сестер отримала статус приватного пансіону і давала більш ґрунтовні знання. 1839 року в ній викладали наступні предмети: закон Божий, російська, польська, французька і німецька мови, арифметика, чистописання, загальна історія, географія, музика і танці. Більшість вчителів пансіону були водночас викладачами Віленського дворянського інституту (колишньої Другої гімназії). На той час ученицями навчального закладу сестер були 53 дівчини, усі дворянського походження. З них 5 утримувалися коштом монастиря, інші платили за навчання¹⁹LVIA, f. 567, ap. 2, b. 4385, l. 45v–46.. Окрім того, за відповідну оплату в обителі резидували світські особи (у 1816 р. їх було 46), частина з яких (нужденні), перебували там за рахунок обителі. Сестри також годували жебрачок, які навідувалися до монастирської брами²⁰ЦДІАЛ України, ф. 201, оп. 4б, спр. 430, арк. 3, 70; спр. 431в, арк. 225зв.–226..

Основою матеріального забезпечення монастиря становив фільварок Давкшишки (Ошмяни Нарушевичівські), розташований за 7 миль від Вільна, в Ошмянському повіті, який був фундацією ще Лева Сапіги. Станом на січень 1803 р. розмір монастирських маєтностей становив 163 волоки. У володінні сестер перебувало 94 родини ґрунтових підданих і 9 родин городових²¹Там само, спр. 429б, арк. 4-8; спр. 430, арк. 71 зв.–72..

Після ліквідації у Російській імперії унії у 1839 р. доля василіянок була вирішена. У 1840 р. був ліквідований пансіон сестер, а через рік, згідно з розпорядженням Священного Синоду, оформлене відповідним імператорським указом від 29 квітня 1841 р., перестав існувати і жіночий монастир²²LVIA, f. 1178, ap. 1, b. 91, l. 1; f. 567, ap. 2, b. 4526, l. 7v–8..

Олег Дух