Берестейська унія i уніати. У плині віків

У ХІХ ст. структури Церкви, відомої тепер як Греко-Католицька – історичної Київської митрополії – увійшли розділені кордонами трьох держав. На початку століття існували Полоцька архиєпархія, Берестейська і Луцька єпархії в Російській імперії, Супрасльська єпархія у Прусському королівстві, Львівська і Перемиська єпархії, а також підпорядкована угорським Естерґомським архиєпископам латинського обряду, як митрополитам, Мукачівська єпархія в Австрійській монархії. Супрасльська єпархія після Тільзитського миру 1807 р. опинилася в Російській імперії і була включена до Берестейського владицтва.

Становище ГКЦ в імперії Габсбургів визначала політика освіченого абсолютизму, яка передбачала посилення контролю держави над церковними справами, але через зрівняння греко-католиків в правах з римо-католиками, впорядкування освітніх і фінансових справ, привела до покращення умов розвитку Церкви і заклала основи для її активної ролі в суспільному житті. У 1807 р. папа відновив Галицьку митрополію, митрополити якої успадкували права Київських; першим став Антін (Ангелович). У 1816 р. з Мукачівської єпархії виділили Пряшівську єпархію. У 1833 р. структури Галицької митрополії оформлено на Буковині¹Н. Мизак, А. Яремчук, Нарис історії УГКЦ на Буковині, Львів, Чернівці, 2021, с. 27.. Загалом у 1839 р. в Австрійській імперії було майже 2 500 парохій, 2 700 парохіяльних священників і 2 684 159 вірних ГКЦ²D. Blazejowskyj, Historical Šematism of the Archeparchy of L’viv (1832–1944), vol. 1: Administration and parishes. Kyiv, 2004, p. 918; ejusd., Historical Šematism of the Eparchy of Peremyšl including the Apostolic Administration of Lemkivščyna (1828–1939), Lviv, 1995, p. 946; Schematismus cleri graeci ritus catholicorum dioecesis Munkácsiensis, pro anno Domini MDCCCXXXIX, Cassoviae, 1838, p. 281; Schematismus cleri graeci ritus catholicorum dioecesis Eperiessiensis, pro anno Domini MDCCCXXXVII, Cassoviae, 1837, p. 169; В. Ададуров. Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807–1808 років: Збірник документів, Львів, 2011..

Відмінним було становище ГКЦ в імперії Романових. У 1795 р. Київський митрополит Теодосій (Ростоцький) під тиском влади переїхав у Санкт-Петербург. За правління імператриці Катерини ІІ Унійна Церква втратила близько 8 000 000 вірних, 9 316 парохій, 145 монастирів, попри це у 1803 р. в імперії греко-католиками були ще 1 406 207 вірних³Д. Дорожинскій, Начеркъ исторіи уніи рускои церкви зъ Римом, Львôвъ, 1896, с. 82; В. Ленцик, «Українсько-Католицька Церква в Росії до її ліквідації (1772–1839/75)», Берестейська унія (1596–1996). Статті й матеріали, Львів, 1996, с. 98; M. Radwan, Kościoł greckokatolicki w zaborze rosyjskim około 1803 roku, Lublin, 2003, s. 15.. Влада постійно тиснула на Церкву, позбавляючи її майна, ідентичності, контролюючи виховання духовенства під виглядом турботи про «чистоту східного обряду», перешкоджаючи зв’язку з Апостольською столицею. 12 лютого 1839 р. єпископи Йосиф (Семашко) (іл. 1), Антоній (Зубко) та Василій (Лужинський) провели у Полоцьку собор, де вирішили приєднатися до Російської Православної Церкви. Документ собору через боязнь повстання опублікували аж 20 жовтня 1839 р., хоча ще 25 березня його затвердив імператор Микола І⁴В. Білик, О. Карліна, Жива спільнота в імперському світі: Луцька греко-унійна єпархія кінця XVIII – першої третини ХІХ століть, Львів, 2018, с. 86–109; В. Лось, Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект, Київ, 2013, с. 81; С. Марозава, Уніяцкая Царква у̌ этнакальтурным развіцці Бєларусі (1596–1839 гады), Гродна, 2001, с. 226–237. (іл. 2). Загалом у 1839 р. до Російської Церкви приєднали близько 1 600 парохій і понад 1 600 000 греко-католиків. Із духовенства 1 305 осіб конвертували на православ’я, майже 600 – відмовилися, 105 незгідних священників ув’язнили⁵Н. Стоколос, Р. Шеретюк, Драма Церкви, Рівне, 2012, с. 116.. Протестуючи, частина вірних і духовенства перейшла на латинський обряд. Із «залишками унії» російська влада і РПЦ боролися ще в останній чверті ХІХ ст., але сентименти до неї трималися на Правобережжі й виражалися навіть в літературній спадщині вихідців з родин унійного духовенства, наприклад, Анатолія Свидницького⁶А. Свидницький, Оповідання. Нариси та статті, Київ, 2006, с. 402, 459 та інші.. Символічно і те, що перекладач Святого Письма українською мовою, священник ГКЦ Іван Хоменко – уродженець Вінниці⁷М. Жукалюк, Д. Степовик, Коротка історія перекладів Біблії українською мовою, Київ, 2003, с. 65–73. (↑).

До 1875 р. в імперії Романових діяла Холмська унійна єпархія в автономному Польському королівстві, процес ліквідації якої розпочали після повстання 1863–1864 рр. Останній єпископ Михайло (Куземський) зрікся катедри і виїхав до Галичини, проте Апостольська столиця не визнала цього акту. Натомість влада спровадила до Холма галицького русофіла Маркела (Попеля) (іл. 3). Під його керівництвом вірних переводили на православ’я з допомогою війська. Коли у 1874 р. жителі села Пратулин не бажали перейти на православ’я, солдати вбили 13 осіб, поранили 180, ще багатьох вивезли на Сибір. У 1996 р. пратулинських мучеників проголосили блаженними. Тоді ж, у 1874 р., в церкві у Білій Підляській заховали мощі свмч. Йосафата, рятуючи їх від знищення. Після проголошення у 1905 р. дозволу змінювати віросповідання, але без права повертатися в ГКЦ, близько 170 000 колишніх греко-католиків перейшли в римо-католицизм (↑).

У першій половині ХІХ ст. національне відродження греко-католиків Галичини започаткували представники духовенства спершу в Перемишлі, а відтак студенти Львівської духовної семінарії на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, об’єднані в гурток «Руська трійця». Їхні долі відображають виклики перед українськими просвітителями: народовство о. Шашкевича спершу не сприйняли і він помер молодим у злиднях, о. Вагилевич через зневіру перейшов до польського табору і в протестантизм, а о. Головацький – до русофільства і на православ’я, емігрував в Російську імперію й помер у Вільнюсі⁸М. Тершаковець, Маркіян Шашкевич та його ідеї на тлі українського відродження, Львів, 2021.. Та навіть в складних умовах дезорієнтації, ГКЦ на чолі з митрополитом Михайлом (Левицьким) і єпископом Григорієм (Яхимовичем) 10 травня 1848 р. задекларувала, що русини краю – частина великого руського, тобто українського, народу⁹Зорѧ Галицка 1 (1848) 1-3; Головна Руська Рада. Протоколи засідань і книга кореспонденції: Збірник документів, ред. О. Турія, Львів, 2002, с. 22–23.. Слід відзначити, що в Мукачівській і Пряшівській єпархіях у той же період викликами були русофільство і мадяронство (орієнтація на угорські еліти і розчинення в них). Священничі роди ГКЦ породили світську інтелігенцію, яка перейняла провід у суспільному житті.

ХІХ століття стало для ГКЦ добою віднайдення власної традиції. На Закарпатті відродили пам’ять про фундатора Мукачівського монастиря, литовського князя Федора Коріятовича. Тоді ж в ГКЦ почали відзначати річниці Хрещення Руси св. рівноап. київським князем Володимиром. У ХІХ ст. було кілька спроб об’єднати українців греко-католиків імперії Габсбургів в єдиний патріархат, та ці старання розбилися об опір еліт сусідніх народів¹⁰О. Баран, Питання українського патріярхату в Шашкевичівській добі, Вінніпеґ, 1984.. Кроком до оновлення церковного життя в умовах модернізації стала Добромильська реформа Василіянського чину (1882–1904 рр.), проведена єзуїтами¹¹Нарис історії Василіянського Чину святого Йосафата, Рим, 1992, с. 324–344..

Доленосною для ГКЦ стала доба митрополита Андрея (Шептицького) (1901–1944 рр.) (іл. 4), коли відбулося становлення сучасної ідентичності греко-католиків Галичини¹²Л. Гентош. Митрополит Шептицький: 1923–1939. Випробування ідеалів, Львів, 2015.. Розвитку Церкви й суспільства сприяли релігійні, культурні, соціальні й економічні проєкти владики Андрея. Він витримав тиск польської влади у 1920–1930-х рр., спрямований на асиміляцію українців, а в рамках єпископських конференцій єднав українських греко-католицьких єрархів Галичини, Закарпаття й діаспори. Близьким сподвижником Шептицького був мукачівський єпископ Петро (Ґебей) (1924–1931 рр.), за підтримки якого галицькі василіяни провели реформу чернецтва на Закарпатті¹³Там само, с. 393–396.. За владики Петра викристалізувалися погляди українства Закарпаття, яскравим представником яких був о. Августин Волошин – прем’єр-міністр і президент Карпатської України (1938–1939 рр.).

Ще один виклик перед ГКЦ часів Шептицького був пов’язаний з еміграцією. Митрополит відвідував переселенців у США, Канаді, Бразилії та Аргентині. Його стараннями українці в Америці отримали єрархів, першим з яких став Сотер (Ортинський).

За нацистської окупації (1941–1944 рр.) і Голокосту греко-католики врятували багатьох євреїв¹⁴Ю. Скіра, Покликані: монахи Студійського уставу та Голокост, Київ, 2019.. За комуністичного ладу ГКЦ заборонили. Спершу органи держбезпеки СРСР з волі Йосифа Сталіна і Микити Хрущова у 1945 р. арештували всіх єпископів в УРСР на чолі з митрополитом Йосифом (Сліпим), а 8 березня 1946 р. провели у Львові псевдособор, що постанов «возз’єднатися» з РПЦ. Мукачівського єпископа Теодора (Ромжу) вбили в рамках спецоперації радянських спецслужб¹⁵П. Судоплатов, Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы, Москва, 1998, с. 413–414.. Загалом близько 1 200 священників ГКЦ в Україні під тиском комуністичного режиму перейшли до РПЦ. Ті, хто не погодився, пішли в підпілля, зазнали кримінальних переслідувань, каліцтв і вбивств. Але катакомбна Церква вистояла: в ній діяли єрархи, душпастирські осередки й монастирі. Взірцем витривалості став митрополит Й. Сліпий (іл. 5), який провів в ув’язненні 18 років. Глава ГКЦ не прийняв пропозицію стати київським православним митрополитом навіть в обмін на свободу. Й. Сліпого звільнили у 1963 р. зусиллями папи Івана ХХІІІ¹⁶Й. Сліпий, Спомини, Львів, Рим, 2014, с. 160, 227–228.. Блаженніший Йосиф взяв участь в роботі ІІ Ватиканського собору, гуртував спільноти ГКЦ по всьому світу і до смерті в 1984 р. втілював програму визнання патріаршої гідності УГКЦ.

На хвилі перебудови в СРСР у 1987 р. частина греко-католиків України заявила про вихід з підпілля, але тільки наприкінці 1989 р. влада погодилася визнати УГКЦ. 25–26 червня 1990 р. у Римі відбувся Синод українських греко-католицьких єпископів всього світу, перший після заборони Церкви. 31 березня 1991 р. Глава УГКЦ Мирослав-Іван (Любачівський) повернувся в Україну. На початку 1990-х рр. відродилася і Білоруська ГКЦ, яку очолив Апостольський візитатор протоієрей Сергій (Гаєк). Осередки її, як і УГКЦ, активно розвиваються у місцях розселення білорусів в діаспорі. У Литві важливим осередком служіння УГКЦ є Вільнюський монастир Пресв. Трійці, повернутий у 1991 р.¹⁷На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі: Колективна монографія, за ред. А. Бумблаускаса, С. Кулявічюса та І. Скочиляса, Львів, 2019, с. 228, 355–378. У Польщі діють три єпархії УГКЦ, також є монастирі.

21 серпня 2005 р. осідок Глави УГКЦ повернули до Києва. Її Глава має титул «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький», що за «Кодексом Канонів Східних Католицьких Церков», означає гідність, рівну патріаршій. Головним храмом УГКЦ є Патріарший Собор Воскресіння Христового в Києві, освячений в дні святкувань 1025-річчя Хрещення Русі у 2013 р. (іл. 6) У престол собору вклали мощі свв. апп. Петра, Павла і Андрія Первозванного, св. пап Климентія і Мартина, свмч. Йосафата (Кунцевича) (↑), свмч. єпископів Миколи (Чарнецького) і Йосафата (Коциловського).

На чолі з Любомиром (Гузаром) у 2001–2011 рр., а тепер на чолі зі Святославом (Шевчуком) Церква розбудовує структури, є діяльним учасником громадянського суспільства і бачить свою місію в захисті гідності людини. УГКЦ об’єднує понад 5 500 000 вірних по всьому світу. В Україні є майже 3 500 громад і понад 2 800 священників УГКЦ, а також майже 450 громад і 350 священників Мукачівської греко-католицької єпархії, яка тимчасово безпосередньо підпорядкована Апостольській столиці.

 

Володимир Мороз

Після третього поділу Речі Посполитої з чотирьох василіянських провінцій три опинилися у володіннях Російської імперії і одна під Габсбургами. У 1810 р. з кількох монастирів у межах Варшавського князівства утворено п’яту провінцію – Холмську, що невдовзі теж опинилася в складі імперії Романових та була скасована найпізніше з усіх провінцій, що були під впливом Росії – у 1864 р.¹⁸Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата, Рим, 1992, с. 279–300; І. Патрило, Василіяни Холмської провінції (1810–1864), 1992, с. 239–258.

У 1795 р. в Російській імперії прокотилася перша хвиля репресій проти василіян: ліквідовувалися василіянські монастирі під приводом їхньої безкорисності для держави, було скасовано всю монашу владу, а ченців переведено під юрисдикцію полоцького архиєпископа Іраклія (Лісовського). До монастирів заборонялося приймати нових кандидатів, хіба-що за дозволом уряду¹⁹Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата, с. 253.. У 1800 р., за імператора Павла І, була відновлена влада протоархимандрита, однак, через 4 роки, за правління Олександра І, її остаточно скасували. Монастирями управляли провінційні настоятелі (протоігумени), яким заборонялося мати будь-які зв’язки з церковними інституціями поза Росією. Протоігумени повинні були звітувати місцевим єпископам щодо всіх подій, які відбувалися в провінціях. У 1832 р. офіційно скасували уряд протоігумена і відповідно зайвими стали провінційні капітули, які їх обирали. У владних колах один за одним з’являлися списки «непотрібних для держави» і «зайвих» василіянських монастирів, чиновникам потрібен був лише привід аби їх закрити²⁰Там само, с. 255–273.. Одним із яких стало антиросійське листопадове повстання 1830–1831 рр., за участь в якому звинуватили ченців декількох монастирів. Негативну роль відіграли також непорозуміння між білим і чорним духовенством, що їх активно використовували противники василіян. На початку 1839 р. залишилося близько 20 монастирів і 170 ченців. Протягом попередніх 5 років було ліквідовано понад 60 монастирів і розігнано більш як 500 монахів. Деякі ченці опинилися в тюрмах чи на засланні, чимало тих, хто походив із родин римо-католицького обряду перейшли до латинського обряду, декому вдалося дістатися до василіянських монастирів²¹Зокрема в галицьких монастирях доживали віку о. Самуїл Чарноруцький (1798–1887 рр.), родом з Гольшан, тепер Білорусь, автор спогадів, опублікованих у львівському часописі «Przegląd Lwowski», та «останній василіянин із Литви» о. Кирило Лєтовт (1801–1892 рр.), що доживав віку у реформованих василіян у Львові. або римо-католицьких парафій у Галичині, однак, більшість шукали притулку в рідних і знайомих. Після Полоцького собору (лютий 1839 р.) кілька десятків василіян перейшли до Православної Церкви, а для незгідних в окремих монастирях були облаштовані в’язниці²²Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата, с. 273–274.. Таким чином після 1839 р. Василіянський чин в Російській імперії перестав існувати, за винятком території автономного Польського королівства (до скасування там Унії в 1875 р.) (↑).

До галицької василіянської провінції Найсвятішого Спасителя, згідно з постановами Тороканської капітули 1780 р., на момент заснування належали 36 монастирів, в яких перебувало 314 ченців. Внаслідок церковної політики імператора Йосифа ІІ місцева влада почала закривати монастирі, які, на думку уряду, не займалися суспільно корисною працею – не провадили парафій чи шкіл. У 1826 р. у провінції було всього 14 монастирів. Зменшувалась також кількість монахів: певний період існував віковий ценз на вступ до монастиря, були заборонені монастирські студії, старші ченці помирали, а молоді не приходили. У 1800 р. в провінції було близько 200 монахів, у 1826 р. – 75, у 1834 – 82, у 1848 – 90, і відтоді щораз менше, у 1881 р. в 14 монастирях проживало 59 василіян, окрім новиків²³B. Lorens, «Życie codzienne w klasztorze bazyliańskim w Galicji (do 1882 roku)», Galicja. Studia i materiały, 2018, t. 4, s. 107.. На чолі провінції стояв протоігумен, проте монастирі були підпорядковані єпископам, які здебільшого не цікавилися життям ченців. У Галичині василіяни провадили школи в Лаврові й Дрогобичі), а також Бучацьку гімназію. Занепад внутрішньої дисципліни та брак кадрів для виховання кандидатів до монашого життя спричиняли те, що навіть якщо кандидати й приходили, більшість із них залишала Чин. У другій половині ХІХ ст. з боку Апостольської столиці, церковної єрархії і самих василіян робилися певні спроби для виходу з кризи, однак вони не дали результатів. Остаточно стало зрозуміло, що без зовнішньої допомоги і внутрішньої докорінної реформи осягнути попередніх успіхів «золотої доби» буде неможливо²⁴Є. Грім, «Василіянський Чин у другій пол. ХІХ ст. Шлях до Добромильської реформи (1882–1904)», Календар «Світла» на рік Божий 2017, Вінніпег, 2017, с. 94–113..

Саме тому з ініціативи протоігумена о. Климентія (Сарницького) та після детальної візитації митрополита Йосифа (Сембратовича) василіянських монастирів папа Лев ХІІІ 12 травня 1882 р. видав апостольський лист «Singulare praesidium», яким започаткував і доручив отцям Товариства Ісуса здійснити чернечу реформу василіян у Галичині. 15 червня 1882 р. у Добромильському монастирі отці єзуїти взялися за провід василіянського новіціяту. Дивлячись на добрий приклад добромильських ченців, до реформи поступово приєднувались інші монастирі. Офіційно Добромильська реформа (назва від монастиря в місті Добромиль) тривала 22 роки і завершилась 10 вересня 1904 р. Участь у реформі Василіянського чину в 6 монастирях упродовж 22 років взяло 47 єзуїтів: 34 священники, 2 студенти і 11 братів-помічників.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався великою еміграційною хвилею українців-галичан до Південної і Північної Америки. На заклик Церкви слідом за емігрантами поїхали василіянські місіонери – у 1897 р. до Бразилії, а в 1902 р. до Канади. Там вони заснували монастирі і поклали основи для створення василіянських провінцій та церковних структур. Упродовж 1920–1932 рр. галицькі василіяни провели реформу провінції Св. Миколая на Закарпатті, яка до цього була окремою адміністративною одиницею, не приналежною до Василіянського чину, заснованого митрополитом Йосифом (Велямином Рутським). Внаслідок цієї реформи Чин став міжнародним, адже об’єднав у єдиній чернечій структурі українців, румунів, словаків та угорців. Іноки провадили освітню діяльність в духовних навчальних закладах: з 1904 р. в Папській колегії святого Йосафата в Римі, з 1920 р. – Львівській духовній семінарії, а з 1924 р. – Загребській духовній семінарії та спричинилися до заснування жіночих згромаджень сестер служебниць і мироносиць. У червні 1931 р. на Генеральній капітулі в Добромилі було обрано першого після реформи архимандрита Василіянського чину. Цього ж року розпочався поділ Чину на окремі провінції. Від 12 травня 1932 р. офіційна назва Чину – Василіянський чин Святого Йосафата²⁵Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата, с. 324–371; Добромильська реформа і відродження Української церкви, Львів, 2003, 304 с. (іл. 7). У 1938 р. Василіянський чин складався із трьох провінцій – Галицької (378 ченців), Закарпатської, до якої належали також ченці з Югославії та Угорщини (усіх разом – 163 ченці) та Американсько-Канадійської (92 ченці) і двох віцепровінцій – Бразильської (14 ченців) і Румунської (39 ченців)²⁶Catalogus Ordinis Basiliani Sancti Iosaphat Provinciae Haliciensis SS. Salvatoris ineunte anno 1939, Leopolis, 1939, p. 29..

Після Другої світової війни в державах Центрально-Східної Європи, в яких були встановлені комуністичні уряди, ГКЦ була заборонена. Невеликій групі ченців з України, Польщі та Чехословаччини вдалося емігрувати на Захід. Решта розділили долю народу і як ісповідники провадили монаше життя та служіння в нелегальних умовах і при повному закритті усіх монастирів. У перші повоєнні десятиліття значна частина ченців перебувала в місцях позбавлення волі. Деякі загинули під час або після тортур. Наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. певні послаблення для діяльності василіян сталися в Польщі, Чехословаччині та Угорщині, натомість в Румунії і Україні період підпілля тривав до розвалу комуністичних режимів на початку 1990-х рр. В Аргентині, Бразилії, США, Канаді та Римі, де була Головна управа, Василіянський чин мав змогу успішно розвиватись у різних сферах: науково-видавничій, виховній, душпастирській. Після легалізації УГКЦ в Україні василіяни з Бразилії, Польщі та колишньої Югославії приїхали щоб допомогти у відновленні провінції Найсвятішого Спасителя, яка за роки комуністичного режиму чи не найбільше постраждала. У першому десятилітті віднови діяльності Чину василіяни вперше за довгий період вийшли поза межі Галичини на Волинь та центрально-східну Україну, де тепер діють вісім монастирів (Володимир-Волинський, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Бар, Київ, Покотилівка, Званівка і Херсон), а також відновили свою діяльність у колисці Василіянського чину – монастирі Пресв. Трійці у Вільнюсі.

Станом на 2021 р. у світі налічують 512 василіян²⁷Catalogo dell’Ordine Basiliano di San Giosafat 2021, 2021, № 36, p. 172., які мають чернечі осередки у 13 країнах (Україна, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Сербія, Італія, Португалія, Аргентина, Бразилія, США й Канада). Василіянський чин Святого Йосафата присутній у шести Церквах свого права – Українській Греко-Католицькій Церкві, Мукачівській Греко-Католицькій єпархії, Угорській Греко-Католицькій Церкві, Словацькій Греко-Католицькій Церкві, Румунській Греко-Католицькій Церкві, Греко-Католицькій Церкві Хорватії і Сербії. Чин складається з 10 провінцій, а на етапі становлення ще одна адміністративна одиниця Чину – василіянська делегатура в Португалії.

 

о. Єронім Грім, ЧСВВ